Критики НХ часто упрекают, что такое фундаментальное искажение истории просто невозможно. Совершенно случайно наткнулся в инете на статью по "истории" Казани. Всем сомневающимся прошу ознакомится и объяснить мне, как это могло случится не в 15, а в 21 веке! Почему ВСЕ молчат? Лично мне было бы любопытно, что скажут традики в ответ....

, но слушать его никто не стал..."

Вот же жулики! Свинцовую "Монету князя Вацлава" наваяли...



Хакимов Рафаэль Сибгатович

Директор Института истории им. Ш.Марджани Академии наук Республики Татарстан, директор научных программ "Казанского центра федерализма и публичной политики". Начинал политическую деятельность как идеолог татарского национального движения и выступил в качестве теоретика суверенитета Татарстана. Организатор и участник ряда научных конференций по проблемам федерализма в России, конфликтологии, истории, современного ислама. Рафаэль Хакимов долгие годы (с 1991 по 2008 гг.) являлся советником по политическим вопросам первого президента РТ Минтимера Шаймиева.

Окончил Казанский государственный университет, кандидат философских наук. В 2009 году защитил докторскую диссертацию по специальности "отечественная история". Тема диссертации - "Развитие российского федерализма в условиях социально-политической трансформации конца ХХ – начала XXI веков". Получил государственную премию Республики Татарстан за обоснование 1000-летия г. Казани. В 2009 г. был избран член-корреспондентом АН РТ и признан "Лучшим ученым 2009 г. " Академии наук Татарстана.

http://www.tatcenter.ru/section/27/

Вот что утверждает сам Лучший Ученый:

"..Чешская монета была всего лишь одним из эпизодов. Писали, что я купил эту монету и подбросил. Но ее нельзя купить, потому что она уникальная. Единственная! Во всем мире другой такой нет. Для Чехии эта находка стала сенсацией, у них прошли две международные научные конференции только по одной монете! И подозревать нас в том, что мы подкупили мировое сообщество, смешно. Тем более сотни ученых были задействованы в нашей работе. В раскопках участвовали академики из Академии наук РФ, они смотрели, насколько все это достоверно. После этого в отделении истории РАН было специальное обсуждение, где единогласно проголосовали не только за 1000 лет Казани, но и сам метод датировки был признан научным открытием."

http://tatarica.yuldash.com/history/article261



Тут все более подробно написано:

http://history-kazan.ru/2005/08/priznat-argumenty-i-dovody-issledovatelej-nauchno-dostovernymi/

ЗЫ. Обратите внимание,"отзыв из Берлина" в разделе о монете имеет отношение почему-то к керамическому черепку..датировку определил неведомо как местный специалист,а вот чехи...

Тут был сделан иезуитский расчет на то, что этим самым чехам очень захочется получить весомое доказательство существования своего мифического князя Вацлава..идеологически весьма полезное открытие.

Да..ряд коллег во время обсуждения в Национальном музее Праги скептически отнесся к казанской находке, особенно филологи, прекрасно знающие, что по латыни имя и титул правителя будет звучать несколько иначе...но кто с ними будет считаться?

в советские времена тоже бывало:
в 1980г. надумали праздновать 200летие г.Пятигорска -- и отпраздновали: конкурсы провели городские, собрания, праздник в день города, значки выпустили с символикой "200 лет..." и т.д. и т.п. Хотя ВСЕ знали: указ об основании подписал Николай I, в 1835г.
=
но эпизод с монетой -- это шедевр! нет слов...
а свинцовые монеты где-нибудь в мире бывали?!...
нумизматы, просветите!

>Совершенно случайно наткнулся в инете на статью по "истории" Казани.

Интересная статья. Если так называемая Старая Казань существовала с 13 по 16 век, то логично предположить, что современный город Казань был заложен не ранее 16 века. Это идеально согласуется с моей гипотезой, изложенной в статье "Новгород - Н. Новгород -Казань". Кто-нибудь читал эту статью?

Башня Сююмбеки, если верить Карлу Фуксу,была предположительно возведена во время правления Анны Иоанновны, а ханский дворец благополучно разломали в 19 веке...

Находят там также и остатки белокаменных стен,на манер московских,но предпочитают об этом особо не распространяться.

Здесь же, на Новой Хронологии:

Й Табов
<<25. "RE: Так и турок особо не видать"
В ответ на сообщение #21

В 1914 году (как раз перед войной) болгарские историки, академики Й. Иванов и В. Златарски, ездили в Казан и Булгар. Искали следы "волских булгар". Что они нашли ... об этом Й. Иванов рассказал в специальной статье. Короче, они долго спрашивали о булгарах и никто не смог ответить им ничего путного. Наконец на рынке один мальчик, услышав их расспросы, сказал, что он и его семья - булгары. Повел их к своему дому ...
Кто угадает - кем оказались эти люди? Ответ внизу.

У меня в разное время были разные гипотезы: Бухарский эмират, балкарцы, Булар (Буляр) ... но не знаю. Может быть, там жили переселенцы из Дунайской Болгарии (есть сведения о переселениях групп болгар в Южную Россию) ...

Ответ: это были цыгане.>>

Жаль, что традиков я так и не дождался. Ну да ладно! Признаться, я другого и не ожидал... Позволю себе немного развить мысль, которая прозвучала в первоначальном посте.
Ситуация в Татарстане, достаточно типичная.
Он не то чтобы объявил себя независимым, но с Москвой предпочитает обмениваться упреками и проводит как можно независимую политику, особенно в Турции. Кто захочет, тот в инете найдет много аналитических материалов. Давайте вспомним другие "страны" которые появились в конце 20 века - Украина, прибалтийский конгломерат, Казахстан, Грузия, Армения...
Во всех этих ситуация очень даже сходная.
1. Русский язык, как язык метрополии, изгоняется из общения под любым предлогом. Даже если ущемляются права большинства населения. Жители прибалтики сами признают, что их языки слишком бедны и не позволяют нормально общаться и работать. Еще не так давно это были даже не языки, а просто местные диалекты. Особенно показателен пример украинского.
2. Агрессивная к бывшей метрополии внешняя политика. Примеров тому тоже масса - не хочу останавливаться.
3. Собственно говоря история. Про "укров", от которых произошли обезьяны думаю знают многие, про марши неонацистов в Галиции и Прибалтики тоже все знают. Важно отметить другое - в иных странах, про которых не так много говорят происходит абсолютно тоже самое!
это так навскидку
Таким образом, вырисовывается ситуация, про которую говорили ФиН: в странах СНГ сейчас идет тотальная зачистка истории. То же самое происходит при развале любой большой империи - Рима, Орды.
Итак, главный вывод - фальсификация истории, придумывание языков это не заговор, а историческая закономерность. Если бы удалось это мысль довести до большинства историков, то о существовании Орды можно было бы подымать вопрос на более серьезном уровне. Иначе НХ так и останется на уровне уфологии.

У историков дети и семьи, а Вы хотите до них такой "ерундой" достучаться.
Кроме этого есть шоры-эгрегоры
http://chronologia.org/cgi-bin/dcforum/dcboard.cgi?az=show_thread&om=10755&forum=DCForumID14&omm=25&viewmode=

и ещё - "нет людей более доверчивых чем ученые"

мхм...бороться с системой надо ее же методами))
если удасться доказать на основе новейшей истории, что фальсификация истории это историческая закономерность, то можно будет рассматривать вопрос о масштабах фальсификаций. До того как это будет доказано про ФиН и НХ лучше не говорить - это как красная тряпка для традиков.
И еще - по моим сведениям такие или подобные работы уже проводятся, может кто слышал? Люди, которые ведут разработки в этой области, могли и не слышать про НХ на самом деле. Это могут быть работы и по истории и социологи и политологии - сложно сказать в какой области именно

"Историки - маленькие люди", " История - вторая древнейшая"
"Кто владеет Историей - владеет миром"
историки - часть СИСТЕМЫ

Вы не понимаете?

Сначала осознайте масштабы этой СИСТЕМЫ, и лишь потом рассуждайте о методах борьбы.
Для начала, к примеру, предложите методы борьбы с Религией, которая является частью той же СИСТЕМЫ
http://chronologia.org/cgi-bin/dcforum/dcboard.cgi?az=show_thread&om=13147&forum=DCForumID2&viewmode=all

>Вы не понимаете?
>
>Сначала осознайте масштабы этой СИСТЕМЫ, и лишь потом
>рассуждайте о методах борьбы.

Я много чего понимаю.... не понимаю одного только - я предложил форумчанам заняться вполне утилитарной проблемой - систематическими и регулярными фальсификациями истории при смене правящих династий. На сколько знаю, работы в этом направлении есть. Что касается религии то с ней я бороться не собираюсь.

При все уважении к коллеге с его почти 3000 постов, но продолжать дискуссию в этом направлении я считаю флудом и отвечать не буду, как не буду комментировать посты глубокоуважаемому фантому - его посты мне непонятны совершенно. Если это писал он, то пусть напишет по русски - хотя бы ради уважения к другим участникам форма, если он это взял откуда-то то пусть даст ссылку и хоть какой то комментарий! Вываливать такие посты на мой взгляд нарушение для любого форума.

P.S. Мое сообщение носило главным образом информативный характер. Если кроме флуда, оно ничего породить не может предлагаю модераторам закрыть ветку.

Вы знаете, по вашему заговариму посту было вообще не понятно о чем речь.
Если бы не Астрахань ветка так бы и сгинула. Но даже в свете астраханьковской расшифровки ВСЁ равно не понятна Суть ваших предложений.

Единственное что можно сказать точно, это то что казанский историк либо вылетит из профессии либо пересмотрит Своё к ней отношение.

Первый пост я разместил как информативный - и не более того! По ходу размышлений я добавил запись - в шапку их поднять нельзя, исправить тоже нельзя (увы, но движок форума не позволяет этого делать). Многоуважаемому Астрахани спасибо, за то что уделил мне внимание!
Касательно горе-историка могу предположить, что он всех нас переживет еще, раз в советское время не прижали! Дело не в конкретном историке, а в том, что это закономерная реакция системы на смену правящей династии и развал страны. Если удасться доказать, что это не единичный случай, а закономерность, сторонникам НХ будет легче спорить с оппонентами.
Поймите коллега, что не все готовы к радикальной смене своих взглядов - и на самом деле это в какой то степени правильно, так как наука не допускает шатаний и резких поворотов. Другое дело, что без новых идей наступает застой и разложение.

Более того, многие и неспособны
http://chronologia.org/dcforum/DCForumID2/13352.html#4

Зато можно не сомневаться в том что они скажут - "Ну да, конечно-же, В ОБЩЕМ, МЫ ТОЖЕ ТАК ДУМАЛИ" после того как "Партия даст новую установку", либо "101 обезъянка" заявит что "скорее всего было вот так".

Постсталинское советское время, в нашем контексте, это уже совсем не "советское время"
http://chronologia.org/dcforum/DCForumID2/13776.html

Постреволюционное - в какой-то степени "советское". С поправкой на то что 1)Вы сами сказали о необходимой степени консерватизма, 2)в межвоенное время было не до глобальных исторических новаций.

= закономерная реакция системы на смену правящей династии и развал страны

Дык, это и не требует доказательств - "историю пишут победители" и пр.

/Для начала, к примеру, предложите методы борьбы с Религией, которая является частью той же СИСТЕМЫ


вот это для начала самое главное. если удастся безболезненно перенести: а) время прихода Христа в середину 15 века - начало 16 века, б) место распятия - Франция и отсюда же начало фальсификации истории Людовиком 11 - проблема признания НХ будет решена.

. МОВА І ЛІТЕРАТУРА МОСКВИНА

Аж до ХІХ ст. москвини не мали граматики своєї мови.

М. Трубєцькой

Балачки про рівновартність московської літератури з європейською є лише пихатою маячнею.

В. Бєлінський



Запозичивши дещо з китайської культури, татари перебрали також і толерантність китайського релігійного світогляду. Татари тоді щойно перейшли з поганства на магометанство, але його запеклість (фанатизм) ще не опанувала татарську душу. Старий, ще не забутий поганський світогляд велів їм боятися помсти чужих богів. І татарська влада взяла християнську церкву в Московщині під свою охорону. Монастирі та церкви разом з людьми, що до них належали, ніякої данини не платили. За кривди священикам або ченцям татарська влада карала. Вона не перешкоджала навертати на християнство навіть і татар. Серед татарської аристократії в Сараї було чимало християн. В татарському війську служило багато москвинів-християн. У свою чергу московські єпископи наказували своїм священикам молитися за хана Золотої Орди. Така пільга (привілей) церкви дала їй силу врятувати тодішню українську мову не лише в Церкві, а й у державному урядуванні. Тоді в Московщині єпископами, священиками, ченцями були українці, що їх прислав з Києва митрополит і якому вони підлягали. Самозрозуміло, вони готували священиків з місцевих людей та вчили дітей місцевої провідної верстви мовою староукраїнською. Але та провідна верства була дуже тоненька, а в ній ще тоншою була плівочка нащадків колишніх українських цивілізаторів з Києва. Переважна ж більшість уже була угро-фінно-татарською. Держава зростала і владно вимагала і розвою культури, якщо не освічених, то бодай письменних урядовців, дипломатів. Культурний розвиток неможливий без виробленої власної мови. Відокремлені від усього культурного світу угро-фінни не могли розвинути у своєму пралісі мову, вищу за життя того пралісу. Татарська мова була значно багатшою за угро-фінську, але й вона в Московщині занепадала. „Нарешті московські правителі зрозуміли, що для „книжного дела“ треба мати справжніх учених. Своїх не було, отже почали закликати їх з Києва. Так у ХVI–XVII століттях освіта й література Києва цілковито опанували московську“21. „Українці обсадили в Московщині всі керівні посади. Вони – митрополити, єпископи, вихователі царських дітей, учителі шкіл (що їх вони ж заснували), міністри, науковці, вищі державні урядовці. Все підпадало їхнім впливам та реформам. Вони виправляли церковні книжки, реформували церковні та державні установи, писали книжки, укладали граматику та правопис, складали програми навчання, навіть накидали нам свою вимову“ (К. Безсонов). „Від остаточного потатарщення московської мови врятували сильні впливи Києва. Аж до М. Ломоносова (1711–1765) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького“ (М. Трубєцькой). „Аж до XVIII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Власних же московських письменників майже не було. Київ зробив величезну послугу Московщині, ознайомивши її з культурним надбанням Європи. Граматика М. Смотрицького дуже вплинула на московську мову XVII ст. Спроба М. Ломоносова її змінити не вдалася“22. Так у XV–XVII і почасти XVIII ст. розпочалася і тривала українізація московської мови.

Ніщо не може рости без ґрунту. Він бо дає поживу всьому, що на ньому росте. І національна мова та література може зростати лише тоді, коли має корені в рідному, а не чужому ґрунті. Латинська мова була власним витвором європейців, була споріднена з їхніми народними мовами. Тому латина могла запліднити їх і тим започаткувати розвиток національних літератур європейських народів. Щиро слов’янська, українська мова була цілковито чужою московській народній (фінно-татарській). Так українська мова в Московщині опинилася без ґрунту і не могла запліднити московську народну, як це зробила латинська в Західній Європі. Але багатюща, сильна старо-українська мова, що нею писали вже в ХІ і дальших століттях науково-філософські твори, змогла запанувати в церкві, школі, літературі й уряді Московщини. Іншими словами, обернулася на мову державну для всієї імперії, мову провідної верстви. А від цього – лише один крок до гегемонії українців в імперії, два кроки до перенесення імперської столиці до Києва, три кроки до повернення Московщини до старого стану з ХІ ст.– колонії. Рятуючись від такої можливості, москвини радше інстинктивно, ніж свідомо, стали на протилежний шлях, що підривав, віддалював московську мову від української. А що самим зробити те було несила, то закликали собі на допомогу німців.

Розбудовуючи військову потужність Московщини, Петро І запрошував сотнями німецьких фахівців на державну службу. По загарбанні Прибалтики балтійські німці самі посунули туди хмарами. І в XVIII–XIX cт. (та значно й пізніше) все культурне і політичне життя Московщини опинилося в німецьких руках. Чистокровними німцями були Катерина ІІ, Петро ІІ, міністри К. Мініх, А. Остерман, А. Бірон, С. Вітте, В. Плеве, П. Струве, О. Бенкендорф, Л. Дубельт, Е. Нольде, Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф та інші, професори Б. Брант, М. Вольф, Б. Кафенгауз, О. Рігельман та сотні, коли не тисячі інших. Вони реорганізували московське військо, флот, державну адміністрацію, грошове господарство, розбудували промисловість, керували дипломатією і т. п. Проф. В. Даль уклав словник московської мови. Проф. А. Гільфердінг зібрав московські етнографічні матеріали. Брокгауз та Ефрон видали московську енциклопедію. Проф. Г. Баєр вигадав московську теорію варязького походження Руси.

Як українська, так і німецька мова не мала нічого спільного з московською азійською народною мовою. Як українські цивілізатори, так і німецькі не знайшли в московській народній мові основи, матеріалу, щоб з них творити московську літературну мову. Отже, німці змушені були робити те, що перед ними робили українці. Тобто запроваджувати до московської мови німецькі слова, як раніше запроваджувалися українські. А що німці вважали себе вищою за москвинів расою і з погордою дивилися на все московське, то вони навіть не надавали московської форми запозиченим словам. Наприклад, залишили зайвий у московській мові німецький суфікс „ир“ (комментировать). Кожна мова позичає слова з інших, але розвинені мови запозичують лише нові наукові та вузькотехнічні слова. А бідна московська мусила позичати звичайні, щоденні, що їх кожний більш-менш культурний народ має свої власні. Московська взяла в німецької, наприклад: абрикос (жерделя), бархат (оксамит), брандмейстер (пожежник), брюки (штани), брухт (покидьки), бунт (повстання), бурт (купа), вакса (мастило), вал (окіп), ванна (купіль), вахта (варта), гауптвахта (вартівня), горн (ріжок), гастроль (виступ), глетчер (льодовик), глазурь (полива), камердинер (покойовий), кант (облямівка), краги (холявки), кран (затичка), лозунг (гасло), лакей (прислужник), маклер (посередник), мундштук (цибух), орден (відзнака), офицер (старшина), обер-, унтер-офицер (над-, підстаршина), пакгауз (комора), парта (лавка), патронтаж (ладунка), пилигрим (прочанин), пушка (гармата), ранец (наплечник), траур (жалоба), фальшивый (підроблений), флюс (пухлина), флаг (прапор), флагшток (щогла), фон (тло), форпост (передова варта), фрахт (перевізне), футляр (коробка), шанцы (окопи), шахта (копальня), швейцар (двірник), шельма (крутій), шина (обруч), шкатулка (коробочка), штемпель (тавро), штиблеты (черевики), штука (одиниця), штурм (наступ), штурман (стерновий), шулер (шахрай) і десятки тисяч подібних.

За часів війни з Наполеоном москвини загналися були аж до Франції. Культурний блиск Парижа так приголомшив їх, що вони відчули свою неповноцінність, яка зродила в них страх перед силою Європи. Щоб якось приглушити той страх, москвини кинулися надолужувати свою відсталість: вивчати французьку мову та мавпувати французькі звичаї. Тоді в Московщині залишилося багато полонених французів. Їх москвини наймали вихователями своїх дітей. Ті французи заклали т. зв. пансіони, де навчали московську молодь французької мови та французьких „изящных манер“. Московські школи світили порожнечею, а французькі пансіони були переповнені, хоч платня за навчання в них була дуже висока23. Годі й казати, що те мавпування було лише поверховим. „На людях у французькому фраці, а вдома таргани і блощиці в ласці“,– глузували українці з тих офранцужених москвинів. Проте ця мода залишила в московській мові десятки тисяч французьких слів, і знову-таки звичайного, щоденного вжитку: азарт (запал), аккомпанемент (супровід), амплуа (роль), ангажемент (запрошення), анонс (оповістка), антракт (перерва), аплодисменты (оплески), апломб (самовпевненість), армія (військо), артиллерист (гармаш), артист (митець), ассортимент (набір), атака (напад), афиша (оголошення), балюстрада (поруччя), баланс (рівновага), бандаж (перев’язь), барьер (перепона), бассейн (сточище, водойма), бивуак (табір), блондин (русявий), бокал (келих), бонна (нянька), бордюр (окрайка), ботфорты (чоботи), брошюра (книжечка), брюнет (смаглявий), бульйон (юшка), бутылка (пляшка), бюджет (кошторис), бюст (погруддя), визит (відвідини), вуаль (серпанок), галиматья (нісенітниця), гарантия (запорука), гардина (завіса), гарнизон (залога), гувернантка (вихователька), девиз (гасло), декаданс (занепад), департамент (відділ), деталь (подробиця, частина), диссонанс (розлад), эксплуататор (визискувач), экспорт (вивіз), элегантный (чепурний), этажерка (полиця), этикетка (наліпка), жетон (значок), интерес (зацікавлення), интимный (близький), кавалерия (кіннота), канделябр (світильник), каприз (примха, вередування), карьер (каменище), квартира (помешкання), квитанция (посвідка), колонист (поселенець), команда (наказ), коммерсант (торговець), компания (товариство), комплот (змова), компот (узвар), компрометация (знеславлення), коммуникат (повідомлення), констатировать (стверджувати), контур (обрис), конфеты (цукерки), костюм (убрання), кошмар (жах), кулинар (кухар), кулисы (лаштунки), курьер (посланець), магазин (крамниця, склад), манеры (поведінка), манкировать (ухилятися), манто (накидка), марш (похід), маршрут (розклад подорожі), медаль (відзнака), мемуары (спогади), модистка (швачка), мотив (спонука), оранжерея (теплиця), ордер (наказ), пансион (бурса), портмоне (гаманець), пейзаж (краєвид), персона (особа), пьедестал (підніжжя), поза (постава), престиж (повага), приз (нагорода), район (округа), рапорт (звіт), режим (лад), резонанс (луна), результат (наслідок), реноме (слава, розголос), репрезентабельный (показний), репрессия (утиск), ресторан (харчевня), ресурсы (засоби, запас), секрет (таємниця), серьезный (поважний), сигнал (знак), спектакль (вистава), стаж (досвід), табуретка (стілець), тираж (наклад), трактир (корчма), фаворитка (улюблениця), фамильярность (панібратство), фетр (повсть), флірт (залицяння), флакон (пляшечка), флаг (крило), фонд (запас), формат (розмір), шалопай (гульвіса), шеф (начальник), шофер (водій) і т. п.24.

Так творилися в Московщині дві мови: мова простолюду – народна, і мова інтелігенції – літературна. Обидві існували відокремлено одна від одної аж до О. Пушкіна. Московський поет-народник М. Нєкрасов написав сатиру „Разговор барина с мужиком“. В ній ані мужик „барина“ (інтелігента), ані „барин“ мужика не розуміли, хоч обидва говорили „на русском языке“. І причина не в темноті „мужика“, бо ж розмовляли про „мужицькі“ справи.

МОСКОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Отже, ніщо не може рости без ґрунту. Не могла рости й московська літературна мова, відірвана від своєї народної, без джерела свого розвитку. Від ХІІ до ХVIIІ ст. москвини мали лише перекладені твори (з української). За 500 років москвини написали лише ДВІ книжки. За той час українці написали кількасот, і то великих творів з богослов’я, філософії, історії, красного письменства. Це митрополита Якова „Житие царя Ивана Федоровича“ та Кубасова „Хронограф“. Лише у XVIII ст. з’являється третя книжка, та й ту написав змосковщений волох А. Кантемир. Він, власне, мавпував французького письменника Н. Буало (А. Кантемир був московським послом у Парижі). Лише від М. Ломоносова (1711–1765) починається слабенька література, та й та була під вирішальним впливом української. „Московська літературна мова була століття фантастичною у своїй відірваності від народної московської. Вона була жалюгідною мішаниною „мови“ Ягужинських, Розумовських, Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів“25. Укладач першого великого словника московської мови змосковщений німець В. Даль назвав ту мову „кажеником“.

Московська література почала ставати на ноги щойно у ХІХ столітті, після О. Пушкіна. Та й її творили змосковщені чужинці. Сам засновник московської літературної мови О. Пушкін мав муринську, німецьку, волоську кров. Німецького походження були В. Авенаріус, О. Блок, О. Герцен, З. Гіппіус, Л. Мей, О. Мюллер, М. Салтиков-Щедрін, А. Фет, Д. Фонвізін та інші. Українці: А. Ахматова (Горенко), А. Аверченко, І. Бунін (Буньковський), М. Гоголь, М. Зощенко, В. Короленко, В. Немирович-Данченко, Т. Прокопович та інші. Євреї: П. Антокольський, Е. Багрицький, І. Еренбург, С. Кірсанов, О. Мандельштам, Я. Надсон, Б. Пастернак, Й. Уткін, Л. Шестов та інші. Татарської крові: І. Аксаков, Ф. Достоєвський, В. Загоскін, Р. Зотов, М. Карамзін, М. Огарьов, І. Тургенєв. Поляки: О. Грибоєдов (Грзібовскі), В. Сологуб, напівполяки: Д. Мережковський, М. Нєкрасов. Волохи: А. Кантемир, М. Херасков, шотландець М. Лермонтов, італійського походження Ф. Тютчев, напівтурок В. Жуковський і сотні інших, що їхні прізвища та життєписи надруковані в старих і нових московських енциклопедіях. Ці чужинці хоч і змосковщені мовно, проте психічно, духовно відірвані від джерела національної творчості – від московського народу – природно не мали сили творити перлини літератури, що ввійшли би до скарбниці світової культури. Це визнають і розумніші москвини. Наприклад, критик В. Бєлінський писав: „Світової, історичної ваги московська література ніколи не мала і мати не може. Якщо не було би О. Пушкіна, то в історії людської культури не постало б найменшої прогалини. А цього не можна сказати про Байрона чи Шіллера. Всілякі балачки про рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячню чванливості“26. Інший московський критик додає: „У своєму змісті московська література перевищила всі літератури своєю огидною безсоромністю та нахабством“27.

Духовність, а з нею й життя кожного народу (нації) віддзеркалює його література. На жаль, ми, європейці, досі не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім деяких розвідок Д. Донцова. Наші літературознавці були б зберегли Україні (і не лише їй) багато тисяч її дітей, якби дали нам своєчасно велику працю про московську літературу у світлі ідей та ідеалів європейської, християнської культури, бо вибили б ґрунт з-під нашого (і не нашого) москволюбства. А що такої праці ще не маємо, то подамо дещо з розвідок Д. Донцова.

„В естета О. Пушкіна, у спростаченого графа Л. Толстого, в апостола міського шумовиння Ф. Достоєвского, у циніка О. Блока – в усіх них все йде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі етичні вартості; щоб довести, що розбій – це свобода, що душогубство – це любов, що нерівність – це бунт проти Бога, що краса – це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх тямок, усіх „за“ і „проти“, всіх „так“ і „ні“, всіх „дозволено“ і „заборонено“, всіх ріжниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, запереченням усякої дисципліни. І це – і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті“28.

„Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабість і бажання виправдати ту слабість хибами самого життя. Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності. Чацький О. Грибоєдова втікає перед огидою життя. Рудін та інші „гамлети“ І. Тургенєва, або Обломов та Райський І. Гончарова – безплідні балакуни-нероби. Епілептики Ф. Достоєвского, звихнені істоти А. Чехова, „лишние люди“ – ось які є типи московської літератури... Улюблені герої Ф. Достоєвського – це не бунтівники, але „униженные и оскорбленные“, або „страдальнички“, які потульно зносять незаслужене зло, які роскошують в терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Співчуття не до геройської душі, але до розчавленого тіла. Потреба бути упокореним, висмаганим. А. Чехову найсимпатичнішими були невдахи, І. Гончарову – Обломови, Ф. Достоєвському – епілептики, Л. Толстому – Іванушка Дурачок та Платон Каратаєв, „бунтареві“ М. Горькому – вкритий гнилими виразками каліка. Що це є? Це – апотеоза каліцтва, це – бунт нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гнуться; це – бунт хаосу проти ладу, смерті проти життя...“

„Апотеоза маси в московській літературі призвела до апотеози примітиву, некультурності. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитися. Толстой заперечує особистість; заперечує її здібність осягти щось власним зусиллям. Звеличання безладу, маси; журба за її лише матеріальні потреби; покора безвільної людини силам ззовні; деспотизм як ідеал суспільного ладу; біль „тряпичной“ душі; знищення і упокорення особистості – ось ті проблеми і вартості, ось ті ідеї, що їх принесла світові московська література стара і новіша. Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали уздоровити світ, Європу. Їх – ці нулі – московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Європи. Протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав інтелектом, характером, волею, чи ... чистою сорочкою. Та, що ж могло зродитися в країні „чухонской помеси и массового батожья“? У країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок – лише в покорі Л. Толстого, або „пивной скандал“ С. Єсєніна. Або „прощение“ як ідеал, або „дайош Європу“, щоб, зруйнувавши Нотр-Дам, на його місці поставити лобное место“.

„Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі і в її пушкінську добу, і в горьковську та большевицьку. Серед тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема ідеї краси, а є ідея „полезного“; нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема ідеї чину, пориву, а є страх життя та „грусть и тоска безысходная“. Бунт С. Єсєніна – це лише московське „озорство“; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда, а лише „озорство деревенского озорника“. Він хоче „коленом придавить экватор“ і „пополам нашу землю разломить, как калач“, і аж „до Египта раскорячить ноги“. І все це „под гармонии пьяной кличи“. Якщо це Мойсей, то ... зі дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун...“

„Захід знає Дон-Кіхота, Фавста. Московщина – босяка М. Горького та Іванушку Дурачка, що втечею від ворога хоче зломити його волю. Типи, що їх ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарскість і вірність – це головні прикмети англійської літератури. Означити ці типи можна одним словом – джентльмен. Літературним типом же московської літератури був безумний бунтівник, бездумний раб; в обидвох випадках – хам, починаючи від приниженого, ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах С. Єсєніна. Глибокі ідеї і глибину змісту дає лише суспільство з напруженим, барвистим, активно творчим життям. Московщина ніколи таким суспільством не була. „Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не спричинилася до людського поступу“,– свідчить москвин П. Чаадаєв. Та як же вона могла дати якусь ідею? Всяку ж бо ідею зроджує вільна думка вільної людини; вона була на Заході, а Московщина такої не мала. Тому-то на Заході створився тип незалежної людини, а в Московщині тип раба і деспота в тій самій особі...“

„Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею М. Чернишевського з його філософією „чорного передела“, себто першенством розподілу над творчістю? Чи, може, ідею „славянофильства“, себто месіанства московського мужика, того (за свідченням М. Горького) „тяжкого московського народу, що доп’яв штуки жити жебраком на багатющій землі, недбало лежачи на ній“? Чи може ідею „непротивления злу“ і примітивної безформності Л. Толстого, ворожу всьому сильному і гарному? Чи може ідею суспільного „милосердия и жалости“, що за нею крилося звеличення всього безвартісного? Чи ідею „гибельного различия между твоим и моим“? Чи ідею приниження людської гідності? Як же може зродити якусь велику ідею народ, що його ідеалом є хаос, аморальність, ненависть до краси, до вільної думки, до всякої творчості? Ні! Культура „босяків“, Іванушків Дурачків, „лишних людей“, „ідіотів“ і т. п.– не для нас, українців“29.

З такою оцінкою московської літератури українського націоналіста Д. Донцова погодився навіть яничар М. Хвильовий. На запит: „На яку зі світових літератур має орієнтуватися українська?“ він відповів: „У всякому разі не на московську, і це без жодних застережень. Від московської літератури мусить тікати українська якомога швидше“30.

Московщина щойно у XVIII столітті, лише 200 років тому тільки починає закладати основи своєї літературної мови. Московщина щойно у ХІХ столітті, себто ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Україну, лише ПОЧИНАЛА творити свою літературу. І з питомим їй нахабством, не моргнувши оком, проголосила, що Київська Русь і все, що з нею зв’язане: її історія, її культура, її література є „общим достоянием“. А щоб довести це маловірам, притуляла до їхнього чола пістоль. Де рука її з пістолем була закоротка – щедро позолочувала пера істориків. Монархічні московські історики боялися, щоб європейці не глузували з їхніх вигадок. Тому видумували різноманітні фантастичні „теорії“ про походження свого народу, намагалися якось обдурити світ і свій народ. Теперішні ж московські історики вже не бояться нікого, бо московські руки з наганами повиростали такі довгі, що досягають усіх у світі. Ніколи ще в історії ніякий народ не мав й одної тисячної тих п’ятої та шостої колон, що їх має тепер Московщина. Ці колони пильнують, щоб ніхто не вирвав з московських рук жодного з усіх московських „общих достояний“. З їхньою допомогою Московщина так перелякала світ, що він втратив розум і власними руками натягає на свою шию зашморг, допомагаючи Московщині посилювати військову, господарчу, політичну силу СРСР. Наймогутніша в світі держава США навколішках благає москвинів подарувати їй american way of life31 і більше нічого не бажає. Така казково неймовірна перемога задурманила москвинам розум так, що вони заплющили очі на ту безодню, що її бачили московські письменники під копитами Петрового коня „на дибах“. Москвин вимагає від усього світу не менше, як „покоряйтеся нам все языки, ибо с нами сам... сатана“. А щоб беззаперечно довести своє право панувати над світом, проголошує: „Світова історія взаємовідносин між народами не записала прикладів такого величезного і поступового впливу на інші культури та мови, як вплив московської культури та мови. Велика, могутня московська мова, впливаючи на інші мови, збагачує їх безмірно. І кожна людина, що хоче поглибити свою культуру і культуру свого народу, мусить знати московську мову, щоб могла безпосередньо черпати знання з багатющої культурної скарбниці, що її створив великий московський народ“32.

Московська мова не є звичайною мовою. Вона є великою мовою. Мовою всього прогресивного людства. Вона безперечно буде мовою Світової Совєцької Республіки. І той, хто байдуже ставиться до вивчення московської мови, є ворогом світового поступу. Ті науковці, які не знають московської мови, не є справжніми науковцями33. Маячня А. Гітлера, порівнюючи з цією московською, направду є ангельським лебедінням. Такими божевільно-шовіністичними мареннями переповнена література (разом з науковою) московських „інтернаціоналістів“ СРСР. Малоукраїнським приятелям „московської демократії“ радимо читати цю літературу. Московська шоста колона у світі подбала, щоб європейці та американці читали московську літературу, але не шовіністичну. В США навчають московської мови, літератури, історії в двохстах вузах. І це не коштує ні цента Московщині. Про кошти подбала московська шоста колона. Українці в США своєї шостої колони не мають, і в жодній американській школі українознавство не викладається, хіба що самі українці заплатять.

Тут доречно згадати про ставлення Московщини до міжнародної мови есперанто. Есперанто – це штучна міжнародна мова, що її уклав 1887 р. Л. Заменгоф. Її словник складається з коренів слів, спільних кільком європейським мовам, і тому європеєць може зрозуміти есперанто, вивчивши лише граматику. Граматика ж проста, її можна вивчити за кілька годин. Не європеєць (азіат, африканець) може вивчити есперанто за один місяць. Ліга Націй, Міжнародний Поштовий Союз, Міжнародний Червоний Хрест та інші міжнародні організації визнали есперанто за одну з своїх офіційних мов. Багато міжнародних з’їздів провадилося мовою есперанто. Є вже чимала література цією мовою, видається кілька журналів. Франція та Англія бойкотують есперанто, бо не хочуть втратити панування їхніх мов у міжнародному житті. Єдине, чого бракує цій мові – словника наукових та технічних слів, але граматика дає безмежні можливості їх творити. Отже, ця надзвичайно легка до вивчення мова найбільше надається для робітництва, бо ж воно чужих мов не вчило. А для ІІІ Інтернаціоналу важив ще й той факт, що есперанто не було мовою жодної нації. Отже, все промовляло за те, щоб ухвалити есперанто офіційною і єдиною мовою ІІІ Інтернаціоналу. І голова Світового Союзу есперантистів, англійський комуніст І. Ляпен запропонував був на І-му з’їзді ІІІ Інтернаціоналу в Москві взяти есперанто за єдину офіційну мову. Всі члени погоджувалися, крім Московщини. А що вона не мала жодної причини заперечити, то запропонувала доручити окремій комісії всебічно обміркувати справу, а поки що московську мову вважати за офіційну. Те „поки що“ триває досьогодні.

Московщина проголосила „великую русскую литературу“ обов’язковою до наслідування всіма народами СРСР. Це своє беззаперечне проголошення підперла непохитним доводом літературо-знавців з НКВД. Спробуйте-но, „інородці“, писнути, що Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ш. Руставелі не вчилися у всіляких бєлінських, чернишевських, федіних, єсєніних! Спробуйте-но хахлішки, полячішки, кінтошки34 не поцілувати – і то прилюдно, шанобливо – смердючі пранці московського „мракобесия“ (за виразом І. Буніна)! Московська „демократія“ в СРСР вже цілковито відверто глузує з подоланих, безборонних „инородцев“ (немосквинів) СРСР. Мовляв, ми москвини, знаємо, що М. Рильський, П. Тичина, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, О. Вишня, П. Панч, Є. Плужник, А. Малишко, та інші є європейськими письменниками. Знаємо, що вони не обожнюють наших М. Горького, С. Єсєніна, В. Маяковського та їм подібних. Знаючи це, ще з більшою насолодою дивимося, як ці ваші речники, скрегочучи зубами, ридаючи душевно, цілують духовні пранці нашої літератури і культури. Що з того, що кільканадцять ваших українських митців пручалися і не поцілували, як от Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, О. Влизько, Д. Фальківський, К. Буревій, К. Поліщук та понад 200 інших? Московщина винищила їх, як мух, вигубила лише за 10 років (1929–1939) понад 200 українських письменників. Отже, хто переміг?

Далекоглядний Т. Зіньківський писав 77 років тому: „Господарче (економічне) гноблення, господарча неволя менше шкодить народові, як гноблення культурне. Гноблення будь-якої дикої орди – це доброта, порівнюючи до гноблення цивілізованої нації, бо цивілізована знає: де і чим дошкульніше вдарити гнобленого. Дика орда нищить господарчо, грабує, але ці лиха є такі ж природні, як і усяке стихійне лихо: град, посуха, землетрус – прийшло, понищило, зруйнувало господарство і зникло. Всі ті господарчі втрати праця надолужить, і знаку по них не зістанеться... Цілковито інакше дикунство цивілізоване. Цивілізоване дикунство вже знає таблицю множення і вже знає лічити навіть і на мільйони; крім того, воно розуміє, що йому не панувати, коли підвладні матимуть іншу від нього природу, вдачу. Звідси – його дика думка: „Щобільше маємо „гарматного м’яса“, то більше можемо награбувати у сусідів. А щоб „гарматне м’ясо“ забуло за свою людську природу, схильну до розумного життя і до добра,– треба всіх підвладних переробити на один копил так, що лише іменем можна б було відріжнити Івана від Степана. Коли так зробимо, то матимемо мільйони „гарматного м’яса“, матимемо величезну військову машину, щоб загарбати весь світ... Так цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його мораль і культуру. Винародовити. І ось таке цивілізоване дикунство (яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство краде у підбитого народу його культуру, його історію; накидає йому й іншим народам свої дикі, деспотичні ідеали, завинені у християнські ризи“35. Чи ж не про московську „демократію“ СРСР писав автор 77 років тому

ТВОРЧИЙ ДУХ

Чому не кожна освічена людина може написати бодай слабенького вірша чи створити хоч якусь мелодію? Чому з тисяч людей, що скінчили консерваторії, лише десятки стають знаними композиторами? Чому серед десятків тисяч професорів є лише сотні справжніх науковців, дослідників, винахідників? Чому серед сотень тисяч політиків бачимо лише десятки великих державних мужів? Чому з мільйонів людей з університетською освітою маємо лише тисячі добрих письменників? І навпаки, чому багато геніальних творців світової культури вийшли з нижчих верств суспільства, часто не маючи освіти, не маючи якоїсь допомоги? Звідки творці світової культури одержували свою силу? Творча сила виявляється ще в дитинстві. Леся Українка почала віршувати на сьомім році життя. Маленький Тарас розмальовував шмат паперу,– голодна, холодна, кріпацька сирота. Мільйони розумних, спостережливих людей щодня бачили, як „танцює“ накривка на посудині, коли кипить вода. Та лише в голові хлопця Джіма Ватта зродилася думка: „Та це ж – сила“. В цю хвилину й народилася парова машина, тобто ідея парової сили, ідея використати ту силу. Чому ж ця ідея не зародилася в головах тисяч розумніших, спостережливіших за хлопця, дорослих людей? Звідки Лесі, Тарасики, Джіми одержували здатність ТВОРИТИ нові ідеї? Хто чи що дав ту силу людям і то не всім, а лише обранцям? І хто визначає тих обранців?

Дослідник природи та її законів переконується, що досконалу гармонію мільярдів істот та речей від бактерії до планети могла сотворити лише якась Найпремудріша Премудрість. Ії називають Богом. У досконалій всесвітній гармонії її Творець визначив кожному творінню своє місце. Людина має розбудовувати свою культуру і цивілізацію, щоб пізнати і ліпше розуміти закони свого Творця і жити так, аби не порушувати всесвітньої гармонії. Щоб усе виконувало своє призначення, Творець дає відповідні органи, засоби, силу діяти так, а не інакше. І Всіх об’єднав у Всесвітню Гармонію Божественної Краси.

Відомо, що два рідні брати не однакові. Від самого початку видно різницю вдачі, розуму, здібностей, нахилів. Отже, навіть діти однієї матері чи батька народжуються неоднакові. Отже, вираз „вроджені здібності“ є глибоко правдивим. Одначе, Бог дав людині і вільну волю. Людина вже сама визначає, як з вроджених здібностей скористатися: на добро людям і собі, чи на зло, а може і не виявляти, занедбати дані їй Богом здібності. Але як пояснив нам Син Божий, за зловживання і занедбання даних здібностей Бог карає. „Кому більше дано, з того більше й вимагатиметься“,– каже закон Божий. Не на зле, а на добре дає Бог здібності людині. Поняття „творити“ означає не лише будувати, робити, працювати, здійснювати, виконувати і т. п., синонімом „творити“ є „народжувати“. Тим-то й кажемо: „народилася ідея“, „народилася думка“. Отже, творити – це породити щось таке, чого ще не існувало. Будівничі цивілізації будують з матеріалу, що вже існує. Творці ж культури мусять створити нову ІДЕЮ, тобто те, що досі не існувало. Це – чудо. А чудо може творити якась НАДЛЮДСЬКА сила. Мікроскопічній порошинці у всесвіті – людині несила творити чуда. І справді, всі великі творці світової культури: поети, письменники, музиканти, малярі, скульптори, науковці-дослідники, винахідники – всі вони свідчать у своїх життєписах, що творили вони ЛИШЕ тоді, коли приходило до них НАТХНЕННЯ. Не знати звідки прилітали до їхньої свідомості нові ідеї, нові думки, нові прекрасні образи, нечувана ще мелодія. Ніби хтось незримий стояв за плечима і підказував. За таких хвилин рука письменника чи композитора ледве встигала записувати. Вони свідчать також, що коли не було натхнення, лише марнували години, дні, тижні, місяці, нічого не створивши. Науковці, винахідники також свідчать, що якось раптово (часом у сні) розв’язка сама приходила до голови, і вони хапалися її записати, доки не „відлетіла“.

Незаперечним історичним фактом є те, що великі творці культури були глибоко побожними людьми. Побожність – не тільки виконання церковних обрядів. Це той стан душі, що породжує непереборний потяг до всього високого, великого, красивого, що охоплює слово „Бог“. Щира (часом і не висловлена) молитва – це ЄДНАННЯ людської душі з тим великим, високим. „Глибока віра в Бога і щира молитва заспокоює нерви і тривогу, проганяє страх і журбу, поборює все те, що спричиняє половину всіх хвороб тіла, розуму і душі. Глибоко щира, побожна людина ніколи не мала нервових чи розумових хвороб. Всі мої понад 35-річні пацієнти захворіли лише тому, що втратили віру в Бога. Ті, що повернулися до Бога – вилікувалися. Ті, що не повернулися – не вилікувалися“164.

Інший лікар підтверджує: „Молитва – це сила така ж реальна, як і земний магнетизм. У своєму лікарському досвіді я бачив чимало людей, яким не помогли жодні ліки, а вилікувала щира молитва. Подібно до радію, молитва є джерелом снаги (енергії). Побожна людина, молячись, звертається до невичерпного джерела снаги – до Бога, щоб посилити свою ослаблу. Вірючи в те джерело – в Бога, людина по щирій молитві справді почувається сильнішою, здоровішою і то не лише душевно, а й фізично. Так молитва може вилікувати (і часом виліковує) навіть і фізичні хвороби, а душевні та розумові – напевно. Самозрозуміло, вилікує лише дуже щира молитва. Ми, лікарі, не вважаємо лікування молитвою за чудо“165.

Творчість – не що інше, як молитва, злет душі до праджерела її сили – до її Творця. Наші т. зв. „шевченкознавці“, власне, НЕ знали Т. Шевченка. Вони роками досліджували все в житті поета, аж до дрібниць його спроб оженитися, але джерела його пророчої сили не змогли збагнути, бо самі живилися ідеями матеріалістичного світогляду. Глибину Шевченкової побожності простацьки пояснювали впливом села, читанням церковних книжок тощо. Щойно Д. Донцов показав нам справжнього Тараса-Пророка, вказавши на саме джерело безсмертної його сили в нашому народі166.

Той, хто відкидає Бога, викидає зі своєї душі все Божественне, насамперед – ВІРУ. А віра – крила душі. Без неї душа не може полинути в небо, в безмежне царство Духу; жалюгідно борсається, лише намагаючись творити. А з порожнього не наллєш. Порожня, БЕЗБОЖНА ДУША – ЯЛОВА. Це і бачимо у москвинів. Наведемо кілька прикладів.

Московські емігранти, та й деякі наші, пояснюють творчу безплідність, яловість в СРСР браком свободи творчості. Це, звичайно, невігластво. Московські письменники, митці, науковці та ті, хто слугує Москві, мають у СРСР найліпші умови для творчості (лише московської). Одержують платню, часом більшу за міністерську. Всі видавництва – державні, отже, платить їм держава. Лише за три роки (1955–1958) держава дала до т. зв. Літературного фонду 237 млн. рублів. За гроші фонду збудовано 15 будинків творчості, на утримання яких витрачається 4 млн. рублів щороку. Початкуючим письменникам заплачено 3,5 млн. рублів. „Творчі відрядження“ одержали 4 тисячі 200 письменників, а воно оплачується по 50 рублів на день. Письменники мають власні (лише для них) поліклініки, щорічний відпочинок на курортах, мають власні будинки, авто, гроші в банку167. Єдине обмеження – не критикувати лад в СРСР, КПРС. Московська культура домінує. В СРСР видано і перевидано творів старих і нових московських письменників, перекладено з чужих мов, видано словників, написано наукових праць про московську мову, проведено наукових досліджень московської історії, господарства і т. п. за останні 50 років більше, ніж за всі попередні.

За таких сприятливих обставин московські письменники не створили нічого непересічного. Це стосується й інших галузей культури. Навіть у техніці не дали жодної великої ідеї. Що мають – або викрали в іноземців, або створили немосквини, як от Петро Капиця, який збудував перший в СРСР атомний реактор. Навіть не в СРСР, а в Англії, звідки його привезли до Московщини разом з П. Капицею. Перші ракетні двигуни в СРСР збудував 1957 року українець (з Житомирщини) Сергій Корольов (до прізвищ багатьох українців у Московщині додається кінцівка „ов“). Автобудівельну промисловість у СРСР розбудували іноземці: німецькі інженери та майстри почали 1921 року виробляти там броньовики, італійські 1928 року – вантажні автомобілі. Американець Г. Форд почав 1929 року будувати свої автомашини в Нижньому Новгороді.

Московщина витрачає мільйони золотих рублів на купівлю різних машин за кордоном, скажімо в Англії – електронних приладів до ракет на 6 млн. фунтів стерлінгів. Купує устаткування до великих підприємств. Лише за три роки (1961–1963) Московщина вивезла до Європи золота на 885 мільйонів доларів.

Творчу яловість москвинів бачимо й у вільному світі. Українці-емігранти без будь-якої допомоги, лише на пожертви робітників та фермерів, створили у США більше, ніж москвини з американською допомогою. Згадати хоч би Український Народний Союз з його культурною діяльністю. А це мільйонне товариство створили і розбудували навіть не інтелігенти, а звичайні прості робітники та селяни. Більша частина інтелігенції прийшла до Союзу аж по 1948 р. Українці-переселенці мають власні видавництва, часописи, школи, культурні товариства, набудували на сотні мільйонів доларів своїх церков, будинків тощо.

Українських дітей, які одержують в американських школах найвищі нагороди та стипендії, можна рахувати на тисячі. Українців за походженням є багато серед професорів в університетах, науковців у дослідних установах. А це за тієї умови, що українофілів серед американців набагато менше, ніж москвофілів.

Прикладів московської творчої яловості можна наводити безліч – як у духовній, так і в матеріальній діяльності, як масштабних, так і на побутовому рівні, як це спостерігали окремі письменники. Гліб Успенський розповідав про одне московське село, головним прибутком якого був продаж сіна. По дорозі до міста була невелика баюра, отож возити сіно на продаж можна було лише взимку, коли те болото замерзне. Але селяни потребували грошей ще до зими і тому продавали сіно місцевим глитаям за 5–10 коп. за пуд. Глитаї продавали його взимку у місті за 30–40 коп. Село могло насипати дорогу через те багно спільними силами за 2–3 дні. Не робило цього за десятки років, а віддавали сіно глитаям за півдарма. Аж нарешті якийсь начальник застряг у тому болоті, розгнівавшись, наказав селові насипати дорогу. Тоді насипали168.

Московський інтелігент пише: „Мені дуже сподобався начальник поліції за те, що під час пожежі він дав мені доброго стусана в потилицю, щоб я не стояв, а помагав гасити“169.

Глибоко безбожницький московський народ позбавлений творчого духу. У всіх царинах культури і цивілізації творили в московській імперії немосквини. В старій (Брокгауза і Ефрона) і навіть у вкрай сфальшованій радянській енциклопедії знайдете тисячі прізвищ творців московської культури. Серед них переважна більшість – немосковські. Навіть ті, хто мають московські, виявляються немосквинами чи напівмосквинами, коли дослідити їхній родовід. Т. зв. „русскую“ культуру творили пушкіни, гоголі, лєрмонтови, бортнянські, чайковські, глінки, брюлови, боровиковські, венеціанови і т. п. Вони творили і саму московську мову. Московська мова – мішанина фінських, татарських, українських, німецьких, французьких мовних елементів. Кажемо НЕ про міжнародну технічну та суто наукову термінологію. Йдеться про словник звичайних, щоденних слів, про граматику та синтаксис, про дух і душу мови.

Самі москвини визнають: „Всю московську державність і культуру, від Рюрика починаючи, творили немосквини. Вся наша московська історія – це ж суцільне „закликання варягів“. А ми, москвини, знаємо лише руйнувати“170.

Натомість москвини роздмухують міфи про своїх видатних історичних осіб. Всіма засобами і способами. Як от про „геніальність“ В. Леніна. Мовляв, він був творець нових ідей, нового ладу, нового життя. Ставлять В. Леніна вище навіть за К. Маркса. Навіть історію поділили на дві доби: доленінську і поленінську, дожовтневу і пожовтневу (до 1917 року поділяли на допетровську і післяпетровську). Його глорифікацію зробили такою гучною, що навіть немосквини повірили в „геніальність“ літературного плагіатора. Навіть побіжний перегляд писань В. Леніна доводить, що його власних ідей там менше, ніж запозичених. Тема „В. Ленін – плагіатор“ важить на цілу дисертацію. Про рівень культурності В. Леніна свідчить його власна жінка: роман М. Чернишевського – досить примітивний, вузькоглядний – В. Ленін уважав за шедевр світової літератури з такими глибокими думками, що їм, мовляв, не дорівнюють думки світових філософів171. „Геніальність“ В. Леніна цілком виявилася в його книжечці „Держава і революція“, в якій стверджується таке: робітнича держава запровадить збройною силою залізну дисципліну. Спираючись на неї, ми, робітники, обернемо державних урядовців, інженерів на виконавців наших наказів. Робітники будуть їхніми начальниками і будуть їх наймати і виганяти за своєю вподобою. Всі вони одержуватимуть таку саму платню, що й прості робітники. Такий лад призведе до того, що поступово зникнуть усі урядовці, всі інженери, а їхні обов’язки виконуватимуть самі робітники за чергою172. Та навіть і ця демагогія В. Леніна є літературною крадіжкою. Те саме говорив П. Ткачов у своїх відозвах до народу173. П. Ткачов писав: „т. зв. шлях мирних реформ, мирного поступу є найнездійсниміша утопія, що її люди вигадали, щоб заспокоїти своє сумління і приспати справу визволення робітництва з капіталістичного ярма“174. Таке – слово в слово – писав і В. Ленін. П. Ткачов радив революціонерам погіршувати життя робітників, щоб їм урвався терпець, і вони зробили революцію. В. Ленін писав: „У що гіршому стані опиниться робітництво, то ліпше для революції“. П. Ткачов ненавидів селянство, вважав його за худобу, що далі своєї стайні не може і не хоче бачити світу. В. Ленін називав селян баранами, а їхнє життя ідіотським. „Розумна людина не знайде в марксизмі нічого, що може заперечити“,– писав П. Ткачов. В. Ленін повторив те слово в слово. С. Нєчаєв писав: „Моральним є все, що допомагає революції“175. В. Ленін повторив це дослівно. Удержавлення землі і промисловості, грабунок церков, глумливу пародію на вибори, деспотичний, жорстокий, централізований уряд, автократично ведена вождем партія-орден і т. п.– всі ці ідеї пропагував М. Чернишевський 1862 року176.

Духовними предками В. Леніна були не лише П. Ткачов, С. Нєчаєв, М. Чернишевський, М. Бакунін та інші революціонери, а й Іван ІV, Петро І, Катерина ІІ, Микола І, О. Аракчєєв, Г. Потьомкін, А. Хомяков, Ф. Тютчев, М. Катков і т. п. Від них В. Ленін успадкував духовний, ідеологічний і політичний капітал московства. І слід визнати, що добре ним розпорядився, приніс Московщині великі дивіденди. Лише навербовані ним мільйони московських патріотів-немосквинів у всьому світі дали Московщині більше, ніж її золото.

Можливо, як ні в чому іншому, нездатність москвинів виявляється в народному господарстві. Держплан у Москві і його відділення в республіках, наприклад, складають календар польових робіт. Визначають, скільки і яких культур сіяти, як і коли орати, жати, молотити. Визначають те кожному найменшому колгоспові. Визначають навіть, скільки має вродити. Колгосп усі роботи мусить починати і кінчати за „графіком“, тобто у визначені дні. Наче не існує дощових днів, посух, граду, буревію. Не вродить заплановане, відбирають у колгоспників усе до останньої зернини, засуджуючи їх на голодну смерть, як було 1921, 1933, 1946, 1956, 1963 років у великих розмірах, а в менших відбувається щороку. Як пророкував Салтиков-Щедрін сто років тому: „Там, де були веселі села та лани пшениці, залишився самий „порядок“. Чим більше того „порядку“, тим більше безладдя. „Почалася сівба, а на поле не вивезли й половини запланованих добрив. Треба сіяти, а насіння нема, бо в осінніх звітах зазначено, що є насіння, а навесні виявилося, що воно зогнило. Треба везти на поле гній, треба орати, сіяти, треба жати, а сівалки, жниварки, комбайни, трактори стоять розібрані в майстернях, чекаючи ремонту, бо запчастин не прислали. А вже відремонтовані стоять у полі нерухомі, бо знову поламалися. В одній лише Полтавській області стоять понад тисячу невідремонтованих тракторів“177.

Український народ займається землеробством щонайменше 5 тисяч років. Московський – від ІХ ст., коли прийшли українські цивілізатори з Києва. Українці користувалися плугом ще до ІХ ст. Московський уряд посадив у XVIII ст. на Харківщині кілька сіл москвинів. Вони дряпали землю сохою ще й у ХХ ст. Газети СРСР пишуть, що в самій лише РРФСР стоять 400 тисяч непридатних до роботи сільськогосподарських машин.

Мільйони селян у СРСР марнують мільярди робочих днів через безладдя керівництва. До 1917 р. продуктивність селянської праці становила 32 кг зерна за один робочий день. У СРСР, у механізованих колгоспах, 12 кг, тобто на 266 % менша, хоч колгоспники працюють на 80 % довше, ніж працювали до 1917 р.

Держплан визнав найкращим травопільний спосіб проф. В. Вільямса. Проф. Д. Прянішніков критикував травопілля, науково довівши, що просапний спосіб подвоїв врожаї в Європі. В. Вільямс був членом КПРС, а Д. Прянішніков – безпартійний. Д. Прянішнікова усунули з посади. Уряд у 1930-і роки винищив фахівців, які поділяли погляди Д. Прянішнікова. Врешті зменшення виробництва зерна, м’яса, молока, яєць тощо нарешті примусило уряд СРСР визнати просапний спосіб.

М. Хрущов наказав 1954 року зорати мільйони гектарів цілинних земель, не турбуючись тим, чи це можливо. Наказ мовчки виконували. Плугів не вистачало, орали дуже мілко навіть яловий пісок. Забракло добрив, жниварок, транспорту. Наслідок – зібрали лише 30 % від запланованого. Так 572 казахстанських радгоспів утратили 1962 року 250 млн. рублів. Ще більша біда прийшла, коли буревії змели орний шар. Одне слово, спланували так, як писав сто років тому Салтиков-Щедрін. Знавці попереджали, що в Казахстані не можна стільки орати, бо вітер змете зорану землю. Їх не слухали. Зорали навіть пасовища та сіножаті, і лише в одній області (Павлодарській) згинуло 1962 року з голоду: 18 тисяч худоби і 32 тисячі овець, а 1963 року ще 26 тисяч худоби і 102 тисячі овець178. Подібне господарювання притаманне москвинам. У XVIII ст. Петро І наказав привезти до Московщини десятки тисяч тонкорунних овець з Бухари на розплід. Незвиклі до морозів вівці подохли.

Перший секретар КП Казахстану М. Беляєв пояснював на пленумі ЦК КПРС у грудні 1959 р. неврожаї в Казахстані тим, що прислані поселенці тікають, бо немає тут житла, води, харчів, бракує добрив, транспорту, а до елеваторів везти далеко. Розлючений Хрущов кричав: „Ні, врожай був добрий, але половину зораної землі не засіяли. Під снігом лишили на корені 1618 тисяч га, бо 18 тисяч тракторів стояли несправні. На жнивах простоювали 32 тисячі комбайнів, 21 тисяча вантажних автомашин, 11 тисяч жниварок, а місцева влада нічого не зробила, щоб не допустити цього“179.

Московщина визнала, що невигідно сіяти зернові в Казахстані навіть за урожайних років, бо 80 % землі тут так засмічені вівсюгом та осотом, що не повертається насіння180. На цілинні землі витрачено було 6,7 мільярда руб. додатково, крім звичайних затрат. Лише за два роки (1954–1955) Московщина вивезла до Казахстану з УРСР 200 тисяч молоді (60 % випускників ВУЗів), 80 тисяч комбайнів, 60 тисяч вантажівок, 200 тисяч тракторів тощо181. Московський план – заселювати цілинні землі молодими українцями, не давати їм там української школи, преси, пошта не надсилає тамтешнім українцям часописи, журнали, книжки з України. Навіть звичайного сільського театру українського не дозволяють. Так господарська недолугість поєднується з антиукраїнською політикою Москви, здійснюючи діла і мрії своїх попередників. З московських же джерел можна без кінця наводити факти московської творчої яловості, нездарності. В СРСР пророкували ще 1929 року: „Нема сумніву, що СРСР за якихось три роки стане одною з найхлібніших, якщо не найхлібнішою, країною в світі“182. Наступний вождь 24 роки пізніше (1953) запевняв усіх: „За три роки все населення СРСР буде забезпечене харчами повністю“183. Через 10 років (1963 р.) той самий Хрущов купував за кордоном 14,5 мільйона тонн пшениці.

Порівняно з 1913 р. в СРСР 1954 року виробництво продуктів землеробства збільшилося лише на 15 %, тобто на 0,4 % річно184. Але ж за ті 40 років сільське господарство одержало нової техніки на мільярди рублів. Кількість агрономів, ветеринарів подесятерилася, в багато разів збільшилася кількість штучних добрив, виведено врожайніші сорти і т. п. А урожайність землі в СРСР ЗМЕНШИЛАСЯ на 5,5 %. У розрахунку на одну людину продукції зменшилося на 16 %185.

Хоча війна 1914–1917 рр., а потім московсько-українська, пізніший безоглядний грабунок москвинами забрали мільйони голів худоби в Україні, проте ще в 1928 р. порівняно до 1913 р. збільшилося її поголів’я в Україні на 14,4 %: корів – на 15,3 %, свиней – на 20,4 %, овець – на 19 %. Перераховуючи за умовним мірилом, всього поголів’я в СРСР 1955 р. на 9,3 мільйона голів стало МЕНШЕ, ніж 1928 р. Самих лише корів – на 28,4 %. Навіть за два роки – від 1960 до 1962 рр. зменшилося виробництво зерна на 18 %, м’яса – на 27 %, картоплі – на 50 %186.

Планувалося збільшити у 3-ій п’ятирічці сільськогосподарської продукції на 10,4 % щороку, а збільшилося 1938–1940 рр. На 2,3 %. У 5-ій п’ятирічці планували збільшувати на 12 % щороку, а збільшилося на 1,5 %. У 6-ій п’ятирічці (1956–1960 рр.) ЦК КПРС наказав досягнути збільшення на 70 %, а 1963 р. купив за кордоном 14,5 мільйона тонн зерна.

Секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв на пленумі ЦК 26 березня 1965 р. говорив: „За останні роки наші плани піднести сільське господарство не виконано. За планом сільське виробництво мало збільшитися за 1959–1965 рр. на 70 %, а фактично збільшилося на 10 %. За ці ж роки приріст худоби зменшився удвічі порівняно з попередніми роками. Приріст свиней, курей зменшився більше як удвічі. Не вистачає дуже багато сільськогосподарської техніки. Жнива розтягуються на 30–40 днів. Майстерні ремонтують лише 60 % машин, а 13 тисяч колгоспів не мають майстерень. Села споживають лише 2 % електроенергії. У багатьох колгоспах колгоспники не мають ніякого голосу в розв’язанні колгоспних справ. Їм не виплачують повністю їхнього заробітку. Колгоспи одержують за свою продукцію ціну, яка не повертає навіть витрат“187. Московщина має величезні простори добрих пасовиськ. А 1961 р. завезли до Московщини з інших „республік“ 209 тисяч тонн м’яса і 639 тисяч тонн молочних виробів188.

До 1917 р. у московській імперії було мало сільськогосподарської техніки і мінеральних добрив, а збирали з 1 га по 16,4 цнт. зерна, 152 цнт. картоплі. А в 1959 р. зібрали: по 18,4 цнт. зерна, по 180 цнт. картоплі. У Німеччині для порівняння: по 52,8 цнт. зерна, по 450 цнт. картоплі189.

ЦК КПРС ухвалив збільшити виробництво мінеральних добрив у п’ять разів і задля того побудував кілька великих підприємств, устаткування для яких закупив за золото в Англії. І що ж: „Гори штучних добрив марнуються на станціях“190. „На станціях: Березань, Свіса, Турка, Рухівка, Буялик та на багатьох інших височіють кам’яні гори. Вони утворилися зі сотень тисяч (а може й мільйонів) центнерів штучних добрив, що їх минулими роками висипали на землю проти неба. Дощі та вітри обернули їх у камінь, ні до чого не придатний. Так кожне третє підприємство штучних добрив працює у нас на вітер“191.

Переконавшись, що ніякими соціалістичними способами (розстрілами, голодомором, каторгою тощо) не збільшити сільськогосподарського виробництва, уряд СРСР вдався до капіталістичного способу – матеріального заохочення. Але кого? Колгоспників? Ні. Наглядачів. Партія послала до колгоспів УРСР тисячі твердих московських комуністів. А матеріальна спонука для колгоспників в Україні полягала в тому, що московський уряд: 1) зменшив їхній присадибний городець з 0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від українських колгоспників їхню худобу; 3) збільшив українським колгоспникам обов’язкову кількість трудоднів до 300 щороку. Ці присадибні городці взагалі стали сіллю в московських очах. Вони ж бо становлять лише 2,5 % (6 млн. га) усієї орної землі, а дали, наприклад, 1960 р. 70 % усієї картоплі, 64 % усіх овочів. На тих городцях утримувалось 43 % (16 млн.) усіх корів, 23 % (16 млн.) свиней, 24 % (35 млн.) овець та кіз. Ця приватницька худоба давала 1960 р. 76 % молока на базарах, 22 % усієї вовни192. Такі цифри подає сама московська статистика, що навмисно зменшує товарну вагу присадибних ділянок. Фактично цифри значно більші, бо колгоспи часто купують у селян, а постачають державі як продукцію колгоспу.

Справедливість вимагає зазначити, що одного виробу ніколи в історії не забракло і не бракує в московській державі. Це – горілка. До 1917 р. горілку продавали лише в певних місцях і ніколи – неповнолітнім та п’яним. В СРСР горілку можна купити в кожній крамниці, харчевні, на залізничій станції. В харчевнях часто немає що поїсти, але горілки ніколи не бракувало. Її продають усім. Навіть у школах п’ють. „55 % учнів пиячать“193. Уряд СРСР встановив низькі ціни на горілку, щоб усі могли пити. Суспільство кожної культурної держави ставить якомога більше перешкод пияцтву: накладає на міцні напої великий податок, на хліб, сіль, цукор, м’ясо, молоко і т. п.– ні. Уряд СРСР робить навпаки – дає народові дешеву горілку і дорогі харчі.

Деякі приклади безголів’я і нездарності в промисловості. Держплан запроектував закінчити 1958 року будівництво 40 хімічних підприємств в Україні. Закінчили лише 22, на інших лежить проти неба та іржавіє дорога закордонна техніка. Нікопольському заводу запланували два мільйони гусениць до тракторів. Ливарня, де мало б це виготовлятися ... не була ще побудована. Дніпродзержинському заводові належало виробити 100 тисяч керм до тракторів. Той завод тоді існував лише ... на папері у Держплані194.

Запаморочені своєю уявною величчю, москвини будували все в „грандіозному масштабі“, скажімо величезні гусеничні трактори 30 років. Аж коли землеробство від них занепало, почали будувати менші трактори на колесах.

Все постачання зосереджено в Москві. Підприємство в Україні не має права купити потрібну сировину безпосередньо на місці, а мусить просити Москву, щоб та наказала десь комусь надіслати, хоч та потрібна сировина лежить у складі через вулицю. „Підприємства одного міністерства везуть металеві вироби з Уралу на південь, а підприємства іншого міністерства везуть такі самі вироби з півдня на Урал. Міністерство будівництва везе камінь з Криму до Дніпропетровська, а інше міністерство везе такий самий камінь з Дніпропетровська до Криму. Те саме робиться з деревом та іншими матеріалами. Сімферопольське підприємство одержує чавунні відливки з Донбасу, хоч місцева Сімферопольська ливарня може постачати такі самі відливки дешевше, не кажучи про вартість перевозу. Багато підприємств України одержують частини машин з Москви, Ленінграда, навіть з Сибіру. А такі самі частини вони можуть самі виробляти в Україні195. Миловарня в Києві виробляє звичайне мило. Це мило купує миловарня в Черкасах, переварює його наново, додаючи пахощі, щоб зробити його „туалетним“.

У Челябінську великий завод сім років виробляє отрути для комах менше запланованого, тому що не одержував потрібної кількості бочок. Отруту висилали в Україну. А бочки вироблялися у тому самому Челябінську і висилалися (порожні) на продаж в Україну. В Україні до бочок, одержаних з Челябінська, насипали таку саму отруту, що її виробляли в Челябінську, і висилали на продаж до... Челябінської області. Ніякий європейський розум не збагне азійської економіки.

Відомо, що в СРСР бракує товарів, і люди миттю розкуповують все, що з’явиться у продажу. Проте 1963 року в СРСР лежало непроданих товарів на три мільярди рублів, бо навіть украй невибагливий покупець не хотів брати крам надто кепської якості, навіть на московське мірило. Микита Хрущов бідкався: „У нас щороку втрачаються мільйони центнерів зерна, бо лежать на голій землі просто неба, гниють, і миші поїдають. У нас є ще чимало ливарень, де працюють, як сорок років тому, без машин, руками, горбом. П’ять років тому побудували великі потужні преси, а лише тепер починають встановлювати їх на підприємстві, а коли вони почнуть виробляти – невідомо. Ми купили за кордоном на сотні мільйонів рублів золотом дорогі машини та устаткування, а вони роками лежать без ужитку та іржавіють. Ми виробляємо на мільйони рублів такої техніки, що має гори протоколів приймальних комісій про цілковиту непридатність її до використання. За планом підприємство має дати визначену кількість центнерів своїх виробів. Ті центнери дає, але якої якості – байдуже, аби вага. А всілякого начальства всюди і на підприємствах, і в колгоспах більше, ніж робітників“196.

Московські володарі вже не можуть сховати правди, визнають занепад промисловості та землеробства. Так заступник прем’єр-міністра СРСР пише: „Промисловість СРСР не лише не кращає, але гіршає. За останні п’ять років продуктивність праці зменшилася у шахтах на 37 %, видобуток вугілля – на 26 %, в автобудівельній промисловості – на 34 %. І головна причина цього – це незадовільна організація і виробництва, і праці. Багато підприємств не дбають ні за продуктивність праці, ні за собівартість, ні за якість продукції“197.

Один з керівників Держплану проф. А. Аганбегян у своєму звіті ЦК КПРС пише: „За роки 1958–1965 темпи зростання господарства СРСР упали на дві третини, а землеробства на дев’ять десятих (з 8 % на 0,8 %). Зріст роздрібної торгівлі упав на три чверті. З усіх верстатів працює лише половина“198. Отже, самі московські володарі сказали, що всі московські перехвали про виконання планів, про „випередити Америку“ провалилися. Лише не додали: крім однієї царини – озброєння. У виробництві зброї Московщина виконала свої плани, бо військова промисловість і допоміжні до неї мають перевагу над іншими. У військовому комплексі працюють найліпші інженери та керівники, мають найкращу техніку, вдосталь сировини. На кошти не зважають, бо зі свого кількасотрічного досвіду Московщина знає, що загарбання нових земель обернеться великим зиском. З України одержуються незчисленні мільярди. Німеччину було пограбовано не менш як на 50 мільярдів доларів. Східноєвропейських сателітів – на 30 мільярдів. Манчжурію – на кілька мільярдів. В Іспанії Москва забрала 1937 року золота на 760 мільйонів доларів і т. д.

Та навіть ця найбільше розбудована промисловість несе на собі відбиток нездарності і творчої неповноцінності. Московщина напала 30 листопада 1938 р. на Фінляндію. За 104 дні війни, за московською „статистикою“, СРСР втратив 207 тисяч, а Фінляндія 68 тисяч убитих. За фінляндськими джерелами, СРСР втратив 950 тисяч, а Фінляндія 15 тисяч199. Фінляндія не мала танків, гармат, лише легку зброю з часів попередньої війни. Московщина виставила проти напівозброєного, маленького фінського війська аж 45 дивізій, озброєних найновішою зброєю, з 3 тисячами танків і 1 тисячею літаків. Фінляндія стримувала ту силу 104 дні. Московсько-фінська війна показала Німеччині, що вона, Німеччина, зможе розбити СРСР за кілька місяців. І справді розбила. Москвини пояснюють свою катастрофічну поразку 1941 року тим, що Німеччина підписала угоду про ненапад, а напала зненацька. На Нюрнберзькому суді 1946 року виявилося, що англійська військова розвідка попередила уряд СРСР за два тижні перед нападом. А в перший же день 22 червня німці знищили 1811 літаків, з них на летовищах – 1489 (у Кореї воювали 925 московських літаків, керовані московськими льотчиками. З них американці збили 835). Німеччина втратила лише 35. Німецьке військо проходило по 40 кілометрів щодня, 19 листопада було вже на Дону. На той час німці захопили 3632 тисяч полонених, 15 тисяч літаків, 22 тисячі танків, 27 тисяч гармат. Москва мала 213 дивізій на фронті (72 – в Україні) та 210 у запасі. Німеччина – 178 дивізій (з них 33 ненімецьких). Московщина мала 25 тисяч танків і 20 тисяч літаків, а Німеччина – 3200 танків і 2 тисячі літаків200.

США подарували Московщині 1941–1945 рр. військового і невійськового спорядження на 11,6 мільярда доларів – понад 5 тисяч танків, понад 7 тисяч літаків, 10 мільйонів тонн борошна, 4,5 млн. тонн консервів (молоко, яйця, жири, м’ясо тощо), тобто понад 50 % кількості, що потребувала армія СРСР. Вже по війні т. зв. УНРРА – міжнародна, а фактично американська організація подарувала Московщині харчів, одягу, ліків, устаткування, техніки на кілька сот мільйонів доларів. Ще й після 1950 р. продавалося чимало з тої допомоги у Москві з-під поли.

США дозволили Московщині грабувати 1945–1950 рр. досхочу завойовані землі. З Німеччини Московщина вивозила цілі підприємства з інженерами, механіками, майстрами, наприклад, величезний завод підводних човнів. Лише 1945 року Московщина вивезла 92 ешелони німецьких науковців, інженерів, майстрів – 6 тисяч та 20 тисяч їхніх родин. Тим німецьким спеціалістам створила найліпші умови життя і праці, платила їм утричі більше, ніж власним. Проф. Гельмут Гротруп керував 200 німецькими науковцями й інженерами, які збудували перший московський ракетний літак.

Москвини не визнавали теорії відносності Ейнштейна і квантової теорії Планка та атомних теорій доти, доки не побачили нищівну силу бомби в Хіросімі. Так само не визнавали кібернетики, доки не дізналися, що вона допомагає виробляти другу нищівну силу – міжконтинентальні ракети і супутники.

В СРСР твердять, що лише за радянської влади розпочався розвиток промисловості. Це не так. За 23 роки (1875–1898) промисловість України збільшилася на 944 %. А за 23 роки (1917– 1940) – лише на 218 %201.

Європа від праісторії і за історичних часів пов’язана тисячами культурних зв’язків з усіма великими світовими культурами: єгипетською, малоазійською, індійською, китайською, у взаємодії з якими створила свою – еллінську та римську. Ідеї різних культур перетиналися, змагалися між собою до вищих, ще не знаних, і ця вільна боротьба ідей навчила цінувати вільну, критичну, творчу думку. Усвідомлення особистої гідності – це найяскравіша, питома властивість європейців, отже й українців. Всі чужинці, що бували в Україні, свідчать, що українці всіх станів, навіть слуги, мають сильне почуття власної гідності.

Цілковиту протилежність бачимо в Московщині. Ми вже згадували, що боячись європейської культури, москвин тікав від неї, відгороджувався від Європи, рятуючись від європейських „ересей“: латинської XV–XVI ст., ліберальної XVIII–XIX ст., буржуазної ХХ ст. Не зачепили Московщину і великі животворчі рухи в Європі: Ренесанс XIV–XVI ст., Реформація XVI– XVII ст., Французька революція XVIII–XIX ст. Але так москвин „врятував“ і свій розум від здатності критично думати. Академік І. Павлов свідчив, що „русский человек имеет слабую мозговую систему“. Такий розумовий стан сприяв утворенню общини не лише земельної у селян, а й інтелектуальної в освіченій верстві, де вбиваються можливості вільної думки і вільної творчості. Державна влада звільняє москвина від обов’язку думати, планувати, започатковувати щось, і він вважає такий стан природним і навіть єдино можливим. Москвин щиро вірить, що європейці – люди „зогнилі“, і Європа ось-ось загине, бо так віщували московські політичні письменники XVII–XIX ст., повторюють це і в СРСР. Москвин сприймав чи відкидав європейські ідеї не розумом, а національним інстинктом. Так сприйняв і марксизм. Сприйняв, не відкинув, як українець. Чому?

Москвини, євреї і німці мають багато спільного: вони запеклі шовіністи, сповідують месіанську ідею панування над усім світом; всі три – чужоненависники; всі три визнають матеріалістичну філософію життя. Тим-то москвин повірив усією душею в марксизм. Підкреслюємо „повірив“, тобто сприйняв не розумом, а душею, як сприймають побожні люди віру в Бога. Московський філософ М. Бердяєв каже, що марксизм став релігією москвинів, яка має своє святе письмо, своїх святих, свої незаперечні догми, ухил від яких карається смертю, як кілька століть тому католицька інквізиція карала тих, хто не погоджувався з католицькими догмами. Ми вже казали, що зміст християнства москвин не розумів, не відчував, християнські ідеї заперечували всю духовність і світогляд москвина. Тим-то москвин взяв з християнства лише церковні форми, лише „букву“. Московські богослови були лише „начотчиками“ (буквоїдами), сліпими сектантами, які за формою не розуміли змісту. А про живий зв’язок християнських ідей з живим життям не могло бути й мови. Таким „начотчиком“, сектантом був і В. Ленін та його учні.

Коли життя Європи і доля марксизму пішли зовсім іншим шляхом, ніж пророкував К. Маркс, то В. Ленін почав пояснювати розбіжність між життям і марксовими догмами з традиційним московським крутійством, брехнею, демагогією, казуїстикою. І коли по його смерті почалася розколюватися КПРС, то в ній не знайшлося жодного діяча, жодного гуртка, що висунули б свою власну думку. Всі, і праві і ліві, гинучи в льохах НКВД, намагалися довести, що вони правдивіше тлумачать ту чи іншу букву марксового талмуду.

У всіх народів бачимо пошану до освічених людей, потяг до освіти. Навпаки – в Московщині. У 1917–1922 рр. московські солдати зупиняли на вулицях людей, вимагали показати руки. Хто не мав мозолів, того розстрілювали. Так само робили московські революціонери 1611 р. (І. Болотніков), 1668 р. (С. Разін), 1773 р. (Є. Пугачов). Історична традиція. В. Ленін ненавидів інтелігенцію, хоч і сам був інтелігентом та ще й дворянином. Ненавиділи інтелігенцію й революціонери-інтелігенти М. Бакунін, П. Ткачов та інші соціалісти. Революціонер, дворянин С. Нєчаєв у своїй відозві „Мужичкам и всем простым людям“ закликав палити міста разом з мешканцями і переорати згарища. Не „мужик“, а князь П. Кропоткін учив, що інтелігенція не варта жмені гнилої січки. Не „мужик“, а граф Л. Толстой мав інтелігенцію за ворога народу. Московський вираз „мягкотелая интеллигенция“ з’явився не 1917 року, а набагато раніше.

Звідки ж ця ненависть москвинів до працюючої інтелігенції, ненависть не лише мужиків, а й самої інтелігенції? Адже люди розумової праці чесно, часто досить тяжко, заробляють свій хліб щоденний, нерідко бідніший за мужицький. Це ненависть до самої освіти, до культури, оскільки вона європейська, а москвин є азіатом, це ненависть до самої Європи.

У розділі про безбожництво москвина наводилися приклади московської ненависті до європейської науки. Згадаємо ще кілька. Петро І заснував у Москві гімназію. На управителя призначив полоненого саксонця Г. Глюка, що скінчив німецький університет, той запросив десять німецьких професорів і поставив гімназію на високий навчальний рівень, учні одержували стипендії. На 300 місць у гімназії знайшлося лише 40 учнів, і то лише діти дрібних урядовців, яким начальство наказало послати синів. Гімназія закрилася за кілька років через брак учнів565.

Коли 1755 р. заснували московський університет, ледве знайшлося сто студентів, а 30 років пізніше було їх аж ... 80. На правничому відділі був ... один. У Київській Академії було понад 2 тисячі студентів аж до зруйнування її Петром І. Цар видав 1714 р. наказ про обов’язкову освіту дворянських дітей, наказав відкрити школи. Але дворяни не хотіли віддавати туди дітей, і тому губернатори посилали військових, які живосилом забирали дітей до шкіл і тримали їх у школах під „караулом“, щоб не розбігалися. Проте розбігалися. З Рязанської школи з 96 учнів втекли 59. Навіть з Морської Академії втекло 127, і Сенат оприлюднив наказ імператора, щоб вони повернулися, загрожуючи карою смерті за непослух. У всій світовій історії подібного не знайти.

Від ченця Саватія XVI ст. через старовірів XVII ст., дворянство XVIII ст., лібералів ХІХ ст. до соціалістів ХХ ст. безперервно тягнеться московська ненависть до європейської культури. Монархіст Ф. Тютчєв (1803–1873 рр.) писав: „Засади, що на них стоять Московщина і Європа, що ними вони керуються в житті і політиці, настільки протилежні, що взаємно себе заперечують. І життя однієї можливе лише за рахунок смерті другої“566. Багато пізніше соціаліст В. Ленін повторював, що існування СРСР поруч з капіталістичним світом – неможливе. Один або другий мусять наприкінці загинути.

„Що кидається в очі при порівнянні двох світів: латинсько-германського (з українцями) і світу московського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, свобідна гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки – на Заході. Однотонність, придавленість особистості, безбарвність історичних подій, незрізничкованість народньої стихії, непропорційно велика роля держави – це Росія ... Боротьба цесарів з папами, повна драматичних моментів,– це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством – це Росія. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями – це Захід. Відтяпування голів своїм „холопам“, як називав своїх бояр Іван IV,– це Росія. Трагічний конфлікт старої віри з реформою, ще більш імпозантна реакція першої – це Захід. Спір між офіційною Церквою та „розколом“ – це Росія. Кальвінізм, цвінгліянство, лютеранство – там, „пригуни“, „хлисти“, „столпікі“ – тут. Великі фігури французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї гідности – це Франція. Малодушна банда теж „аристократії“ з ласки царської, що вештається по костянтинопольських і празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни – це Росія. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовика XVI, або великого противника Кромвеля – це Європа. Замордування останнього Романова не знати де і не знати ким – це Росія. Мірабо, Кавеньяк, Клемансо, три стовпи трьох епох французької буржуазії – це там. Замоскворецький купець Островського, Федя Родічєв і Хлєстаков – Керенський, три фігури також трьох епох буржуазії – це тут. ... Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армії коаліції, що боролася проти французької революції – це Захід. Брусілов, Поліванов, Клємбовський, Гутор і маса інших царських генералів, що боролися за Третій Інтернаціонал – це Росія“567.

У Європі взагалі, а в Україні зокрема, самі люди, з власного вільного почину, власними силами закладали і розбудовували промисел, торгівлю, рільництво, міста, церкви, школи, шляхи, тобто все своє особисте, громадське, культурне, господарське, політичне життя. І права, що їх мали європейські стани, громади, міста, церква, товариства, особи здобували вони власними силами, боротьбою. Так європейська шляхта виборола свої права боротьбою з королями; міста – боротьбою з феодалами вибороли своє самоуправління. Селяни боротьбою з землевласниками визволилися з кріпацтва. Ця САМОДІЯЛЬНІСТЬ зродила і зміцнила у європейців почуття власної гідності: особистої, станової, громадської. В Європі живе громадянин, а не підданий.

Все це творилося в Московщині не знизу, як у Європі, а робив уряд згори. Права давав цар зі своєї ласки і відбирав їх зі своєї примхи. Московська церква стала звичайним міністерством уряду. Дворянство діставав той, кого сподобав цар. Містами управляли призначені урядом і лише перед ним відповідальні „градоначальники“, які були місцевими царьками. З кріпацтва звільнив сам цар, без боротьби селянства і т. п. Так було перед 1917 р., так є і по 1917 році. Звідки було взятися почуттю власної гідності? Бундючна пиха, з якою москвин знущається з підвладних, безборонних, слабших, відразу переходить в огидне лакузтво перед зверхником, сильнішим. Московський народ не створив поняття „громадянин“, а коли його інтелігенція змавпувала з українців, то „гражданин“ не поширився навіть серед неї.

Дамо слово москвинові, що прожив половину життя в Європі: „За найгірших часів європейської історії ми бачимо в Європі пошану до особи, визнання її прав і незалежності; бачимо розуміння культурної ваги геніїв, здібностей. Хоч європейські уряди і були дуже суворі, проте вони не засилали до своїх Сибірів Спіноз, не „секли розгами“ Лессінгів, як це було в Московщині. Ця пошана до моральної сили, це визнання гідності людини, ця одна з найбільших чеснот культурної людини – ніколи не існувала і не існує в Московщині. В Московщині особа придушена, поглинена не лише державою, але й суспільством“568.

Москвини не мають жінку за людину, їхня приказка – „Курица не птица, рыба не мясо, баба не человек.“ Маючи жінку за худобу, природно, продавали, купували жінок. А куплене треба пильнувати, щоб хтось не вкрав. І багаті москвини тримали аж до XVII ст. своїх жінок замкнутими на ключ у „теремах“. Бідні ж перекладали на жіночі плечі всю найгіршу працю. Москвини (і самі московки) вважали визиск жінок за природний. І тепер в СРСР вважають. Ніде в усьому культурному (навіть напівкультурному) світі жінки не працюють на таких тяжких роботах, як у країні, якою править уряд „робітників і селян“, і жодного протесту не чути в Московщині. В Україні вибухали жіночі заворушення, але московська „демократія“, розстрілявши та заславши до Сибіру десятки тисяч українок, довела, що „жінка – не людина“.

Не маючи власного „я“, москвин природно не має власних переконань, а всі вимоги моральні, правні, релігійні, політичні накидає йому суспільство – отара. А що вона не може існувати без пастуха з гирлигою і псами, то фактично правила поведінки накидає москвинові пастух, себто цар (білий чи червоний) руками „опричників“, жандармів, чекістів. Звідси рабство, покора, брак особистої моралі, брак власного сумління, брак власної правосвідомості. Московське суспільство до і після 1917 року керується в родинному, громадському, державному, культурному і навіть церковному житті лише наказами начальства. Ці властивості московської духовності породили та зміцнили московську „общину“ (перезвану на „колхоз“) – природню, законну дитину московської духовності, що має глибоке, незнищиме коріння в душі, серці і мозку кожного москвина. Нею захоплювалися і монархісти-слов’янофіли, і ліберали-“западники“, і соціалісти-комуністи. Особа цілковито зникає в общині, не має жодних прав загалу, особиста думка шкідлива, бо спричиняє різнодумство і тим руйнує „единомыслие“. В общині немає і бути не може особистої ініціативи, стимулу поліпшувати свою землю, бо ж за чергового переділу його кусник землі передається комусь іншому. Отже, не може бути спонуки щось узагалі поліпшувати. Община, не визнаючи прав особи, не визнає і обов’язків особи. За податки відповідає не особа, а вся община. Отже, „ти“ є лише частина загалу, а саме по собі „ти“ є ніщо“569.

Знавець московського народного життя пише: „Така частинка звикла століттями коритися чужій волі і тому не може поставитися критично до наказів, і всі накази виконує сліпо, без вагань. Власного переконання, власної моралі москвин не має. Він є цілковито порожній глечик, що його можна наповнити чим хочете. І це стосується не лише мужика, але й аристократа, інтелігента“570. Ті „частинки“ сьогодні придушують польське повстання, завтра „визволяють“ братів – слов’ян, позавтра воюють за ІІІ Інтернаціонал. Вони ж бо не відповідають за свої вчинки. Відповідають: „барин“, община, начальник, уряд, цар, диктатор, „общество“. Заперечували особистість, особисті права, людську гідність усі москвини всіх століть, включно з т. зв. „западниками“, тобто тими, що визнавали теоретично європейські ідеї, але ніколи їх не здійснювали навіть у своєму приватному житті. Не визнавали націоналісти (слов’янофіли), не визнавали демократи (народники), а соціалісти й поготів. Д. Пісарєв обґрунтував своє заперечення прав особистості законами дарвінізму (збереження роду за рахунок особи). „Западники“ П. Лавров та М. Михайловський, прикриваючись європейською фразою, ніби визнавали права особи, але ставили її в таку залежність від громади, що фактично особа не мала жодних прав571. Московський революціонер пише: „Ми сильні лише тоді, коли згуртовані в громаді. Наша сила в гурті. Потребуєте мене? – Беріть мене всього. Наказуючи, не дбайте про мене. Я віддаю всі свої права громаді, і вона має право робити зі мною все, що хоче. Я розчинюсь в громаді, зіллюся з нею в одне тіло, аби лише вона жила і розвивалася“572. Про те саме вчили Л. Толстой, С. Нєчаєв, М. Бакунін, який вимагав 100 % „уравниловки“, щоб професор і мужик мали однакову освіту і однакову платню573. Це спробувала Московщина здійснювати 1917 р., але по кількох місяцях не лише повернула стару різницю, а й подесятерила її. І московський патріот М. Волошин питав: „Что ж сменилося? – Знаки возглавья. А тот же ураган на всех путях“.

Європейський ідеал волі – право народу керувати державою, себто демократизм. Москвини розуміють демократію не як народоправство, а як „уравниловку“574. Європейський демократизм – це дати можливість нижчим піднестися власними зусиллями вище, зрівнятися з вищими. Московський же „демократизм“ – це намагання нижчих примусово стягнути донизу вищих. Стягнути всіх до рівня голоти. І не лише матеріально, а й культурно.

Заздрість невдахи, нездатність власними силами піднестися, садистична насолода скидати вищих донизу притаманні всім москвинам: і неписьменним мужикам, і вченим професорам. Це приводить до вихваляння убозтва, далі – логічно – вихваляння каліцтва фізичного і духовного. Європейський моральний кодекс обов’язку, честі засуджує всілякий злочин, всіляке неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців „несчастненькими“. Радісно цілують сифілітичного брудного жебрака575. Московська література „возлагала венок на вшивую голову мужика“576. Садовила на трон „торжествующую свинью“, якій надавала право судити здорових, їм та свиня присуджувала відтинати язики або чистити нужники“577. Московська „уравниловка“, вихваляння убозтва (матеріального й духовного) це – „засудження європейського ідеалу праці генія, втіленої у Міланському соборі, в Київській Св. Софії, у Паризькій Нотр-Дам, у творах Данте, Байрона, що їхньої геніальности не можуть стерпіти виховані на „камаринском мужике“ та на міських „частушках“ московські будівничі „нової“ імперії“578. Найліпший знавець московської душі ще півсторіччя перед 1917 роком писав: „...о том подлом рабе, о том подлом лакее, который первый взмостится на лестницу с ножницами в руках и раздерет божественный лик великого идеала во имя равенства, зависти и пищеварения“579. В ім’я того ідеалу, що його проголосила вся московська національна еліта, від монархістів-слов’янолюбів, через лібералів-вольтерьянців, дворян-народників до соціалістів-більшовиків включно. Московська „уравниловка“ (однаковість усіх) спричинила ще й те, що й московський мужик, і московський аристократ (той же граф Л. Толстой) вважають всяке вивищення – матеріальне, культурне, духовне – особи над юрбою за неспокутну провину. Л. Толстой підкреслює, що інтелігенція не потрібна народові, що вона паразитична, обдурює і визискує народ. Проти піднесення особистості над юрбою пишуть Г. Успенський, М. Златоврацький та інші.

Москвин відкидає також особисту чесність і відверто говорить, що вона є порожньою балаканиною, смішною вигадкою580. „Трудно человеку знать: что грешно, а что нет. Тайна тут превосходящая ум человеческий“,– каже один з героїв Ф. Достоєвського. Людина мусить бути чесною? – Чому? – дивується москвин581. Він не знає „гибельного различия между твоим и моим“,– свідчить Ю. Самарін. Цих „чому“ москвин не знає, бо не має моральних засад, створених самим народом. Ті засади творила влада і накидала їх силоміць. А накинене ззовні народ викидав на смітник за першої ж можливості. „У нас, москвинів, нема почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися“,– каже Ф. Достоєвський582. „Примітивізм цілого суспільства, ідеалу нації, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси – ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу народ рабів, орду, нездатну до відпору ніякій волі згори... Масу, що протиставляє активності – хаос, людській енергії – енергію натури, організації – палку, приматові розуму і волі – покору й інстинкт, зложеності форм – московську безформність у всім, як в суспільнім, так і в товариськім житті. Під впливом цієї генеральної ідеї та установ, з яких вона зродилася, постав і своєрідний московський ідеал свободи, рівності і демократії... Західний ідеал свободи – це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи – зрівняння всіх, що виносяться над товпою; зрівняння, осягнуте хоч би і ціною політичного рабства. Ідеал свободи вироджується тут в найбільш вульгарний ідеал рівності. Москалі знають демократію не в сенсі народовластя, але (як казав Данілевський) в сенсі рівності, або ліпше сказати, егалітарності. На заході рівність – це оправдане стремління стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Росії – це стремління слабих стягнути сильних вділ, зрівняти їх із собою, а не себе з ними“583.

Московщина вхопилася марксизму власне тому, що він заперечував велику вагу і роль в історії великих особистостей. І „демократична“ Московщина нищить у СРСР особистість у творчості, замінюючи її на гуртову. Гурти („бригади“) виконують визначені владою завдання не лише на колгоспних полях і стайнях, а й у літературі, мистецтві, науці.

Європейську творчість: літературу, мистецтво, науку, взагалі культуру Московщина ненавидить саме тому, що та ставить високо особистість, прославляє боротьбу особи за ідеали, цілковито протилежні ідеалам московським. З усіх московських письменників – і буржуазних, і монархістів, і сіромашних соціалістів – немає жодного, хто не мав би за найгірше нещастя Московщини всебічний розвиток особистості. Один з них пише: „Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного ідеалу особистості, що його запровадив у життя німецький феодалізм. Тому добрий, що не має великої особистої самопошани, яка дісталася до буржуазії шляхом заздрості, яка викликала в Європі демократичну революцію; яка породила всі ті фрази про необмеженість прав особи; яка пізніше поширилася навіть і серед нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідности людину“584.

Московський письменник М. Шивірєв відкрито ставив крапки над „і“: „Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього є у приниженні особистості“585. Цей монархічний заповіт виконує і „демократія“ СРСР.

Московські націоналісти (т. зв. слов’янолюби) ХІХ ст. ставили „единомыслие“ за найвище досягнення культури. В їхніх устах духовна деспотія і рабство не здаються дивиною. Але ж у Московщині були ще й т. зв. „западники“, які проголошували європейські ідеї, а чільною з них є власне свобода особистої думки. І, не зважаючи на це, „западники“ були за оте „единомыслие“. Як пояснити це поєднання цілковито протилежних ідей? Дуже просто. Європейські ідеї для „западников“ були лише димовою завісою, за якою ховалася їхня жадоба захопити імперську владу і накинути поліційною силою московську національну догму. Монархічна Московщина змогла запровадити те „единомыслие“ лише частково. „Демократична“ запровадила його в СРСР цілковито. Раніше (за Т. Шевченком) все мовчало, бо благоденствувало, а по 1917 році – все хвалить. С. Нєчаєв у своїй відозві писав, що найгіршим ворогом революціонерів і революції є вільне друковане слово. Він вимагав примусити мовчати всіх інакодумних письменників та публіцистів. Його учні в СРСР примусили всіх письменників не мовчати, а хвалити те, що вони ненавидять. Московська засада „единомыслия“ заперечувала засаду демократичного голосування, бо передумовою його є право особи мати власну думку. Запровадити „единомыслие“ може лише „самодержавие“ (деспотія). Так засада „самодержавия“ стала законом не лише монархічної Московщини, а й „демократичної“, що до 1917 р. волала: „Геть самодержавство“, а захопивши владу, запровадила таке „самодержавие“, що йому позаздрили в пеклі Іван IV, Петро І, Микола І. Сила національних традицій – непереможна.

Як ми вже згадували, московська провідна верства складалася з мішанини прамосквинів (угро-фіннів) із змосковщеними нащадками українців, татар, німців. Українська духовність – цілковито протилежна фінно-татарсько-німецькій, і тому змішання тих протилежностей дало покруч, що хитався від одної крайності до іншої, без душевної гармонії, хаотичний, без старих засад, із саламахою засвоєних ідей в голові, з безбожністю і аморальністю в душі. Створився незнаний в інших народів дивогляд – „русская интеллигенция“, що його європейському розумові несила збагнути, наприклад, протилежність не між окремими особами, а в тій самій особі. Скажімо, граф у мужицьких лаптях проповідує „непротивление злу“, а з власною дружиною живе, як пес з котом; „кающийся дворянин“, ліберал-вольтерьянець власноручно катує своїх кріпаків. Власник кількох тисяч кріпаків – переконаний соціаліст, демократ. Князь – теоретик анархізму. Мільйонер дає тисячі рублів на соціалістичну революцію. Деспот і душегуб проповідує любов і милосердя. Власники кріпаків стають соціалістичними провідниками. Раби, а мріють панувати в усьому світі. Самоопльовування поруч з пихою. І так без кінця-краю.

Що таке московська інтелігенція? Самі москвини відповідають: „народническое мракобесие“ (М. Бердяєв), „сектантское изуверство“, „героическое ханжество“ (М. Булгаков), „убожество правосознания“ (А. Кістяковський), „бездонное легкомыслие“ (П. Струве), інші кажуть: „сонмище больных“, „человекоподобное чудовище“, „краснокожие либералы“, „готентотская мораль“, „хулиганское насилие“ і т. п.586. „Московська інтелігенція – це якесь цілковито своєрідне, духовно-соціальне створіння, вона відчуває свою безґрунтовність і безладність“ (М. Бердяєв). „Глибока неврівноваженість, здатність кидатися від однієї крайності до протилежної – це питомі властивості московської вдачі“ (М. Трубєцкой). „Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла, і до правди, і до брехні“ (П. Чаадаєв). „Брехня і фальш у всьому нашому московському житті“ (Ф. Достоєвський); „мусимо визнати, що наше громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду, байдужість до всякого обов’язку, до справедливості, до правди. Цинічне презирство до людської гідності, до нової думки – все це викликає розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині“ (О. Пушкін). Московський патріот пише про свою Московщину: „Блажен, кто раздробит о камень твоих, Блудница, чад. Блажен тебя разящий лук Господнего святого мщенья“ (І. Бунін). Але інший кричить: „Россия, Россия, Россия – мессия грядущего дня“ (А. Бєлий). Інший каже: „Мы обернемся к вам (європейцям.– П. Ш.) своею азиатской рожей!“ І далі: „Миллионы – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с нами! Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, с раскосыми и жадными очами“ (О. Блок). „Сплошного зла стоит твердыня. Царит бессмысленная ложь“ (І. Аксаков). „Вся жизнь наша крутится около чина и кнута“ (П. Чаадаєв). „Национальные черты московского человека – это произвол и раболепствие“ (В. Соловйов). Про книжку, яка оповідає про московське життя, московський міністр сказав: „Вона тим шкідлива, що кожне слово в ній – правда“.

У такій мішанині і здоровий розум може не витримати. А що може зробити нещасний покруч – московський інтелігент? Хіба впитися до безтями. І справді, вони спивалися на цілковитих пияків. У Московщині існували т. зв. „лишние люди“ – інтелігенти, часом з університетською освітою, які розуміли жах московського життя, але не мали духовної сили боротися і спивалися, падали на дно суспільства, ставали „босяками“. Самі москвини кажуть, що „большевизм“ – це зібрані лінзою в один палючий промінь споконвічні московські духовність і світогляд. Духовність народу віддзеркалює національна література. І справді, в московській літературі до 1917 року бачимо чимало „більшовиків“. Наприклад, Марк Волохов у романі „Обрив“ І. Гончарова, Антіп Бурдовскій у романі „Ідіот“ Ф. Достоєвського, Петро Верховенський у „Бєсах“. Базаров у романі І. Тургенєва вважав усі людські ідеали нісенітницею, не визнавав жодного морального закону ні в самому собі, ні поза собою. Вважав непотрібним обмежувати себе будь-чим. Л. Толстой вважав науку „порождением праздного любопытства“, а любов до батьківщини назвав „нечто отвратительное и жалкое“. Він писав: „Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний. Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його космополітизмом. Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи їх на розумову свідомість“587. Казав, що Венера Мілоська викликає у нього огиду, а квартет Бетховена – заворот голови. Московщина вживала всіх можливих заходів, не шкодувала коштів, щоб Л. Толстому дали Нобелівську нагороду. Шведи не дали. Д. Пісарєв стверджував, що чоботи вартісніші за твори В. Шекспіра.

Московські „нігілісти“ 1860-х років створили свій, вкрай примітивний, простацький стиль. У ньому повно жовчі, нахабних наклепів, перекручування фактів, злоби, безсоромної брехні. Цей стиль став традиційним для московських соціалістів. Він притаманний В. Ленінові. В СРСР він панує не лише в часописах та журналах, а й у науковій літературі, в офіційних документах. У московській белетристиці найліпшим (бо найправдивішим) твором про єство більшовизму є роман Ф. Достоєвського „Бєси“. Тому-то москвини не перевидають, приховують цей роман. Московський Художній Театр хотів був поставити 1912 року інсценізацію „Бєсів“. Дізнавшись про це, М. Горький та А. Луначарський вчинили великий протест, і „Бєсів“ не поставили. І в СРСР „Бєси“ фактично заборонені.

Психологія вчить, що люди й народ, які відчувають свою неповноцінність, вживають єдино можливого їм способу себе підбадьорити – перехвалки. Московські слов’янофіли написали цілу купу книжок, що можуть бути джерельним матеріалом лікареві розумових хвороб. Перекажемо коротенько їхні марення. Першим є вигадка, ніби Західна Європа духовно зогнила, ставши на шлях лібералізму та індустріалізації, засудила себе на смерть, бо той шлях, мовляв, веде до занедбання всього містичного, трансцедентного в європейській культурі, до знищення стабільних громадських та державних установ і форм. Друга химера – про московський „народ-богоносец“. Про себе вони пишуть, що московський народ не визнає основної ідеї приватної власності, бо ця ідея – антихристиянська і є головною причиною боротьби – ненависті поміж людьми. Мовляв, ми, москвини, вже на світанку нашої історії заснували свою общину. В ній усі люди мають однакові права, все майно належить всім і кожному з общинників, немає диявольської заздрості, всі справи розв’язує сама община за згодою всіх, там згода і любов. Хіба не християнський ідеал царства Божого на землі? Жодний народ у світі не має й натяку на таку ідеальну інституцію, а ми, москвини, маємо її тисячу років. Наш московський народ не визнає і права окремої людини на своє незалежне від громади особисте життя. Не визнає, що є окрема людина, окрема особа, а лише мала комаха, що згине, нічого не може зробити сама без упорядкованої громади. А упорядкованою вона може стати лише тоді, коли має сильного вождя, щоб його накази виконували беззастережно. І ми, москвини, від початків нашої історії маємо сильних царів-самовладців, вони не допустили, щоби ліберальні шашелі підточували нашу державу. Ті шашелі вже підточили всі європейські держави, і їхній упадок – це справа лише часу (москвини, що були в Європі у XVII–ХІХ ст. жахалися, бачучи там „сваволю“, себто свободу. Вони ніяк не могли зрозуміти: чому та „сваволя“ ще не завалила європейські держави – В. Ключевський). Ми, москвини, розуміємо велику правду, якої не розуміють європейці: особа – ніщо, а держава з царем-усевладцем – все.

Наш московський народ глибоко вірить, що єдність думки створює й єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутності, а відтак багатство та щастя. Заради цього єдність думки треба підтримувати всіма способами, навіть і примусом. Треба без милосердя нищити тих, хто єдність думки руйнує. Сам Христос учив про потребу єдності духу, отже й думки. І наш народ цю єдність має. А чи має її якийсь інший народ?

Московський народ не себелюб. Московська душа любить не лише свій народ, а й усі народи світу. Ту „любов“ сконкретизував П. Зубов у XVII ст., а його духовні діти СРСР здійснюють у ХХ ст. Москвини покидали свою Московщину і розселювалися по всій імперії, і всюди почувалися, як удома. А це свідчить, що московський „человек“ є „общечеловек“, людина світова. Отже, повести до „общечеловеческой“ мети може лише народ московський. І він здатний охоче проливати власну кров, щоби повести весь світ до світової мети, до вселюдського щастя, бо сам Бог таке наказав, наклав на московський народ місію привести людство до царства Божого на землі.

Одначе, часом московське шило вилазить з „общечеловеческого“ мішка. Ф. Достоєвський свідчить: „Вселюдськість є національною рисою москвина“. Отже, всі люди в світі мусять стати москвинами. Питання лише – як це зробити. „Після Ізраїлю і Візантії московський народ був третім народом, обраним Богом на рятівника людства. І це самозрозуміло, бо ж московський народ за своєю вдачею не знає насильства, отже народ, що нікому не зробив кривди. Московський народ виявив виняткову серед інших народів здатність без насильства будувати громадський та державний лад. Жодний інший народ такої здатності не виявив. І в усьому світі тільки народ московський має справедливі розв’язання всіх суспільних, господарських, політичних і культурних справ“588.

„Хтось порівняв Московщину з Янусом. Це порівнання – помилкове. Янус бо мав два обличчя, а Московщина має їх далеко більше. Інші народи творили лише по одній інтернаціональній доктрині. Московщина створила їх цілу купу. Спершу створила „правдиве християнство“. Згодом – „правдиве слов’янство“. Потім – „правдивий соціалізм“. Це були московські „інтернаціональні“ доктрини, але на кожній – як залізом вирізьблене – стояло: Правдиве Християнство – це Я. Правдиве Слов’янство – це Я. Правдивий Соціалізм – це Я“589.

Навіть далекий французький історік це побачив і записав: „Учора Московщина казала нам: „Я є справжнє християнство“. Завтра скаже вона нам: „Я є справжній соціалізм“590. Це сказано сто років тому. І „демократична“ Московщина не лише сказала, а й убила в СРСР мільйони тих, хто спробував сумніватися в московській „правді“. Мріє вбити ще більше мільйонів поза СРСР. Всі москвини всіх політичних напрямів мріяли (і мріють) знищити „гнилую“ Європу591.

У всіх писаннях К. Маркса не знайти й натяку на якусь мораль. Він розглядає людину як бездушну тварину, все її життя пояснює спростаченою фізіологією. Марксові теорії не можна назвати нелюдськими, вони – протилюдські (антигуманні). Тому-то москвини і захопилися марксизмом. С. Нєчаєв написав „Катехізис революціонера“ такий дико звірячий, що навіть К. Маркс ним гидився. В. Ленін вихваляв той „Катехізис“ і здійснював його.

С. Нєчаєв, підозрюючи в зраді члена таємного революційного товариства Іванова, заманив його до себе і власноручно задушив лише за недоведену підозру. Революціонер ХІХ ст. П. Ткачов учив, що подружня любов та вірність є найдурнішою нісенітницею, вигаданою середньовічними фарисеями. Улюблений московський „поет революції“ В. Маяковський закликав нищити геть усе, палити світової слави твори, висаджувати динамітом музеї, вбивати навіть власних батьків, поливши їх бензином і запаливши, щоби горіли, як смолоскипи на святі революції592.

М. Бакунін (1814–1876 рр.) був не простим пропагатором нищення, натхненним апостолом нищення, пророком царства руїни, царства сатани. Тому-то він і мав Сатану (з великої літери) за свого бога. Він учив: „Страсть к разрушению есть творческая страсть“. Ніякий людський розум не збагне такої потворної логіки. С. Нєчаєв був політичний бузувір, суспільний садист. Він не мав почуття міри і відкидав без балачок усе, що не узгоджувалося з його поглядами. Не довіряв нікому, навіть своїм найближчим приятелям, сам недоук, ненавидів інтелігенцію. Він був вузьколобий, хитрий деспот593. Сотні тисяч таких нечаївців стали по 1917 р. більшими і меншими можновладцями в СРСР, отож немає нічого дивного, що вигублено десятки мільйонів людей. С. Нєчаєв учив, що намовляти когось до революційної діяльності – марна трата часу. Не намовляти, а робити треба революціонерів: штовхати студентів на вчинки, за які уряд вижене їх чи посадить до в’язниці. Це й зробить їх революціонерами. За війни 1941–1945 рр., знаючи, що німці стріляють чи вішають полоненого члена КПРС без слідства і суду, ЦК КПРС наказав 1941 р. прийняти до КП сотні тисяч людей без звичайних формальностей: цим новим комуністам до німецького полону йти не випадало. С. Нєчаєв учив, що найгірший боягуз буде битися, якщо опиниться в обставинах, за яких бійка є єдиним шляхом порятунку. Уряд СРСР посилав 1941 р. під німецький гарматний вогонь сотні тисяч неозброєних колишніх політичних в’язнів, підганяючи їх ззаду кулеметами енкаведистів. Самі комуністи в СРСР пишуть, що кожний член КПРС може підписатися під „Катехізисом“ С. Нєчаєва, і що історія вже визнала його за ідейного батька більшовиків узагалі, чекістів зокрема594. Отже, запеклі сектанти М. Бакунін, С. Нєчаєв, П. Ткачов та інші моральні потвори не були винятками. Тою чи іншою мірою всі московські революціонери поділяли їхні погляди. Один з них пише про Софію Перовську та Ольгу Натансон: „Вони мали мало розуму, але аж забагато віри. Ту їхню віру, їхні погляди жодна довбня не виб’є з їхніх голів. Вони не мали жодного творчого розуму, але мали багато життєвого розуму задля щоденної революційної діяльности. Та понад усе непохитно, запекло вірили у свою правду“595.

Чому ж у СРСР не поширюють „Катехізису“ С. Нєчаєва? Бо він оголює більшовизм, скидає з нього пристойні шати гарних слів. Неперевершений крутій і дурисвіт В. Ленін здійснював „Катехізис“ Нєчаєва, але під привабливими назвами. Психологи свідчать, що коли назвати найогидн

Извините, но какое отношение желание Казани считать себя 1000 летним городом относится к истории? Тем более как вы говорите "традиционной". Можно подумать до этого никто никогда не пытался подогнать желаемое под действительное. Где можно ознакомится с текстом "традиционной истории" в котором Казань стала 1000 летней? Вообще что это за текст такой "традиционная история" за чьим авторством. А то даже непонятно читаешь что то и не знаешь традиционная это история или нет (ну не с чем сравнить)

>Извините, но какое отношение желание Казани считать себя
>1000 летним городом относится к истории? Тем более как вы
>говорите "традиционной".

Вот то, что Казани 1000 лет уже часть официальной государственной политики и ни один историк, работающий в научном или образовательном учреждении , вне «курительной комнаты» обсуждать сию фальсификацию не станет. Такая ситуация традиционна, а таковые историки называются «традиками».

Супер! Замечательно сказано!

Для akrogis.
Запишите для себя определение авчура:

Традиционная история (ТИ) = Фальсифицированное прошлое,

и у Вас не появится вопросов наподобие:

<< ... но какое отношение желание Казани считать себя 1000 летним городом относится к истории?>>

Самое прямое!

>Супер! Замечательно сказано!
>
>Для akrogis.
>Запишите для себя определение авчура:
>
>Традиционная история (ТИ) = Фальсифицированное
>прошлое,
>
Э кого конкретно считать автором традиционной истории?

Куча разных школ, куча разных историков с разными мнениями, многие из которых бывает что придерживаются чуть ли не диаметральных взглядов на события. Как среди них выделить традиционных и не традиционных и чьё мнение фальсификация, а чьё нет? Что за такой международный фундаментальный труд под названием "традиционная история", где сплошная фальсификация Ну серьёзно?, тут очень многие на это ссылаются, а раз ссылаются то можно это где то посмотреть и сказать я это читал в "ТИ", а значит = фальсификация

>> Куча разных школ, куча разных историков с разными мнениями, многие из которых бывает что придерживаются чуть ли не диаметральных взглядов на события.

Куча разных городов (типа Казани), куча разных племен (типа цыган) с разными мнениями (называющими себя "булгарами"), многие из которых бывает что придерживаются чуть ли не диаметральных взглядов на события (на Власть).

Вам это ничего не напоминает?

>Куча разных городов (типа Казани), куча разных
>племен (типа цыган) с разными мнениями (называющими
>себя "булгарами"), многие из которых бывает что
>придерживаются чуть ли не диаметральных взглядов на события
>(на Власть).
>
>Вам это ничего не напоминает?

Ну да, просто мнения конкретных людей со своими интересами. Каким образом это влияет на Казань в непонятно каком веке? Это влияет на нынешнюю Казань, нынешних людей, а самого факта события произошедшего много много лет назад это никоим образом не меняет. Оно (событие) либо достаточно достоверно установлено по всевозможным источникам в результате всевозможных научных исследований, либо не достаточно устновленно и исследования и споры по этому поводу продолжаются.

>> Ну да, просто мнения конкретных людей со своими интересами.

Именно! Именно так!

Вот Вы и подошли к пониманию сути Традиционной истории.

Поверьте, больше в истории - ничего нет!

>>Извините, но какое отношение желание Казани считать себя
>>1000 летним городом относится к истории? Тем более как вы
>>говорите "традиционной".
>
>Вот то, что Казани 1000 лет уже часть официальной
>государственной политики и ни один историк, работающий в
>научном или образовательном учреждении , вне «курительной
>комнаты» обсуждать сию фальсификацию не станет. Такая
>ситуация традиционна, а таковые историки называются
>«традиками».

Причём здесь история как наука и государственноа политика? Государственная политика довольно часто меняется, меняется так же отношение со стороны государства к определенным историческим событиям. Но каким это образом влияет на события произошедшие в прошлом, ведь они уже произошли. Ну будет часть чиновников считать или хотеть считать что Казани 1000 лет. Ну пусть даже из историков так будет считать. И что это меняет? Какой такой орган спустит приказ по ведомству чтобы все остальные историки считали также. Помимо тех кто за 1000 лет, есть также такие кто против. Ну пусть даже политическая ситуация сложится так что в данный момент быть "против" будет опасно, это ж не вечно. Запрети у нас щас второй закон Ньютона и что бы от этого изменилось в физике? Да ничего. Да и насчёт обсуждения "вне курительной комнаты", весь и-нет набит расуждениями всевозможного толка

>> Причём здесь история как наука и государственноа политика?

— История — самая политизированная из гуманитарных наук. История — политика, опрокинутая в прошлое, как говорил академик Покровский, основоположник большевистской историографии. Она объективно политизирована.

Из интервью Владимира Мединского
http://www.odnako.org/magazine/material/show_18240/

Определение:
Политика = Борьба за Власть.

>>> Причём здесь история как наука и государственноа политика?
>
>— История — самая политизированная из гуманитарных наук.
>История — политика, опрокинутая в прошлое, как говорил
>академик Покровский, основоположник большевистской
>историографии. Она объективно политизирована.
>
>Из интервью Владимира Мединского
>http://www.odnako.org/magazine/material/show_18240/
>
>Определение:
>Политика = Борьба за Власть.

Ну это отношение людей политизировано к истории, это люди пытаются в прошлом увидеть настоящие. А как зависит от политики великая французкая революция или Наполеон? По вашему может произойти некая ситуация, когда скажут "не было наполеона", "не былшо франзуцкой революции" События то независимо от мнения политиков всё равно были. И доказательство этих событий зависит не от мнения политиков, а от исторических источников. А уж как относится к французкой революции или к Наполеону, это уже да, это может хоть каждый год менятся, да и то это не формально закреплённое мнение, которому должны все подчиняться, а просто мнения так сказать государства или определённого органа или группы лиц, у других может быть и другое мнение

Простите, ради бога, но Вы так забавно рассуждаете, что мне, честно, даже неловко развеивать Ваши заблуждения.

Определение:
Люди = эЛь Юди = божественные иудеи = богоизрабнные.

>> Ну это отношение людей политизировано к истории, это люди пытаются в прошлом увидеть настоящие.

Полностью с Вами согласен!

>> А как зависит от политики великая французкая революция или Наполеон?

А кто изобрел революцию, пихает ее сейчас по всему миру, и кому нужно оправдание собственных зверств?

А оправдание они придумали только одно - "История" = Фальсифицированное прошлое. Мол, "Так всегда было", "Не мы первые начали", "Это - так и должно быть".

>> По вашему может произойти некая ситуация, когда скажут "не было наполеона", "не былшо франзуцкой революции"?

Именно так.

>> События то независимо от мнения политиков всё равно были. И доказательство этих событий зависит не от мнения политиков, а от исторических источников.

Именно так. "Первым делом захватываем - телеграф!".

Первым делом были уничтожены исторические источники. Вы замечательно чувствуете ситуацию.

>> А уж как относится к французкой революции или к Наполеону, это уже да, это может хоть каждый год менятся, ...

Вы прекрасно видите суть - Политика. Меняется политика - меняется отношение к прошлому - меняется традиционная история.

Все именно так.

>Простите, ради бога, но Вы так забавно рассуждаете, что мне,
>честно, даже неловко развеивать Ваши заблуждения.
>
>Определение:
>Люди = эЛь Юди = божественные иудеи = богоизрабнные.
Не факт.

>
>>> Ну это отношение людей политизировано к истории, это люди пытаются в прошлом увидеть настоящие.
>
>Полностью с Вами согласен!
>
>>> А как зависит от политики великая французкая революция или Наполеон?
>
>А кто изобрел революцию, пихает ее сейчас по всему миру, и
>кому нужно оправдание собственных зверств?

Это всё понятно, но вот насам факт того что французкая революция была это не влияет. Она была независимо от того кто и куда что пихает и что ей оправдывает или нет.

>А оправдание они придумали только одно - "История" =
>Фальсифицированное прошлое. Мол, "Так всегда было", "Не мы
>первые начали", "Это - так и должно быть".

Это опять же отношение людей к событию в зависимости от своих интересов. И от него не зависит сам факт события.

>
>>> По вашему может произойти некая ситуация, когда скажут "не было наполеона", "не было франзуцкой революции"?
>
>Именно так.

Дружно во всём мире?
>
>>> События то независимо от мнения политиков всё равно были. И доказательство этих событий зависит не от мнения политиков, а от исторических источников.
>
>Именно так. "Первым делом захватываем - телеграф!".
>
>Первым делом были уничтожены исторические источники. Вы
>замечательно чувствуете ситуацию.

Если предположить что все исторические источники уничтожены (очень теоретическая ситуацая), то просто это событие перестанет быть достоверным историческим фактом,
>
>>> А уж как относится к французкой революции или к Наполеону, это уже да, это может хоть каждый год менятся, ...
>
>Вы прекрасно видите суть - Политика. Меняется
>политика - меняется отношение к прошлому - меняется
>традиционная история.
>
>Все именно так.

Но прошлое то не меняется. И конкретная политическая ситация в конкретном месте временное явление

>>Определение:
>>Люди = эЛь Юди = божественные иудеи = богоизрабнные.
>Не факт.

Совершенно верно. Вы выбрали правильную позицию - сомнение. Неправильной было бы - отрицание. Вы - не знаете, и это все определяет для Вас.

Но я - знаю. Для меня это - факт.

>> ... что французкая революция была это не влияет. Она была независимо от того ...

А здесь Вы ударились в подтверждение того, чего не знаете. Вы там были? Вы ее - революцию - видели?

- "Ииии... , хто там был? Хто - видил?" - одна мудрая Апа сказала.

В этом - корень Ваших заблуждений. Вы с доверием относитесь к сказкам "идеологов", т.е. - к "слухам".

>> Это опять же отношение людей к событию в зависимости от своих интересов.

Посмотите определение "людей".

>> Если предположить что все исторические источники уничтожены (очень теоретическая ситуацая)

Мне понятны Ваши сомнения, но почитайте, хотя бы, chispa1707 - Андрея Степаненко.

>> Но прошлое то не меняется.

Верно! Меняется - Традиционная история!

>
>А здесь Вы ударились в подтверждение того, чего не
>знаете. Вы там были? Вы ее - революцию - видели?

Ну вообще то чтобы сказать что её не было, надо опровергнуть очень немаленький пласт всевозможных источников


>В этом - корень Ваших заблуждений. Вы с доверием относитесь
>к сказкам "идеологов", т.е. - к "слухам".

Ну "сказки" этих "идеологов" основаны всё таки на источниках

>
>Мне понятны Ваши сомнения, но почитайте, хотя бы,
>chispa1707 - Андрея Степаненко.
Что конкретно, а то много вылезло в поиске

>> Ну вообще то чтобы сказать что её не было, надо опровергнуть очень немаленький пласт всевозможных источников

Не "источников", а - сказок или "слухов". Все, что Вы привыкли считать "источниками", - это тексты, написанные "со слуха", т.е. - под диктовку или напрямую из воображения-фантазии. Это - ТИ-шники должны доказывать, что ихние "тексты" - не фальшивка, а с этим у них, как раз, проблемы.

>> Ну "сказки" этих "идеологов" основаны всё таки на источниках

Сказки - основаны на фантазиях. Но "идеологи" пытаются это определение опровергнуть. Далее - вопрос веры: Вы им верите, или - нет.

Я - не верю.

>>>chispa1707 - Андрея Степаненко.
>> Что конкретно, а то много вылезло в поиске

Старый сайт Андрея:
http://livehistory.ru/rokovaja-data.html
на нем случилась "коричневая революция" и Андрея с собственного сайта - выкинули. Как в любой революции ...

Его новые полянки:
http://catastrophe1707.blogspot.com/
http://historyisnomore.blogspot.com/

>>> Ну вообще то чтобы сказать что её не было, надо опровергнуть очень немаленький пласт всевозможных источников
>
>Не "источников", а - сказок или "слухов". Все, что Вы
>привыкли считать "источниками", - это тексты, написанные "со
>слуха", т.е. - под диктовку или напрямую из
>воображения-фантазии. Это - ТИ-шники должны доказывать, что
>ихние "тексты" - не фальшивка, а с этим у них, как раз,
>проблемы.


Но если я не ошибаюсь то при иследованиях прибегают к первоисточникам, которые всяко разно проверяют (внешняя и внутрення критика источников и т.п.) и потом уж на них опираются. Смысл опираться на фальшивку, чтобы потом в это ткнули носом соперники?

К тому же надо быть очень талантливым фальсификатором, чтоб несколько сотен лет назад создать фальшивку, которую бы не распознали в течение этих сотен лет всякие лингвисты, паппирологи, филологи, нумезматы и пр. Этот фальсификатор должен опережать свое время на несколько сотен лет вперед в слишком многих областях науки.


>
>>>>chispa1707 - Андрея Степаненко.
>>> Что конкретно, а то много вылезло в поиске
>
>Старый сайт Андрея:
>http://livehistory.ru/rokovaja-data.html
>на нем случилась "коричневая революция" и Андрея с
>собственного сайта - выкинули. Как в любой революции ...
>
>Его новые полянки:
>http://catastrophe1707.blogspot.com/
>http://historyisnomore.blogspot.com/

Спасибо, почитаю

>> ... прибегают к первоисточникам, которые всяко разно проверяют ... и потом уж на них опираются. Смысл опираться на фальшивку, чтобы потом в это ткнули носом соперники?

Точно! Люди строгают первоисточники и при помощи других людей их же и проверяют. Вы сформулировали основополагающее положение Традиционной Истории! Именно на нем все и держится! Выдернуть эту хрень - "рука руку моет" - и вся ТИ развалится как ...

>> ... которую бы не распознали в течение этих сотен лет всякие ... Этот фальсификатор должен опережать свое время на несколько сотен лет вперед в слишком многих областях науки.

И здесь в точку! Уже и распознали, уже и Показали, уже и Доказали, уже и фильмы сняли, уже и чего токмо не делали! Им, - людям, - ПОФИГУ! ТИ - форева!

А насчет "должен опережать свое время" - эт Вы зря... Жулики всегда были, есть, и всегда будут... Ну не станете же Вы говорить, что жулик кого-то опережает? Да, тупые - они...

>>> ... что французкая революция была это не влияет. Она была независимо от того ...
>
>А здесь Вы ударились в подтверждение того, чего не
>знаете. Вы там были? Вы ее - революцию - видели?

Я не встречался с Юмом и Кантом, но их идеи живут и побеждают...

>Определение:
>Люди = эЛь Юди = божественные иудеи = богоизрабнные.
>
Вот:

http://ru.wiktionary.org/wiki/%EB%FE%E4%E8

Корень: -люд-; окончание: -и.

Этимология

Происходит от праслав. формы, от которой в числе прочего произошли: церк.-слав. людъ, укр., белор. люд, словенск. ljûd, др.-чешск. ľud, чешск. lid, польск. lud, далее отсюда др.-русск., ст.-слав. людиѥ мн. (λαός, ὄχλος; Супр.), русск. лю́ди мн., укр. лю́ди, болг. лю́де, сербохорв. љу̑ди, словенск. ljudjȇ, чешск. lidé, др.-чешск. ľudiе, словацк. ľudiа, польск. ludzie, в.-луж. ludźo, н.-луж. luźe, полабск. ľäudé, далее др.-русск., ст.-слав. людинъ «свободный человек», укр. люди́на «человек», др.-русск. люжанинъ λαϊκός. Родственно лит. liáudis «народ», латышск. l̨àudis «люди», лит. liaudžià ж. «домочадцы», др.-в.-нем. liut «народ», ср.-в.-нем. liute, бургундск. leudis «свободный муж (человек)», а также греч. ἐλεύθερος «свободный (человек)», лат. līber – то же, līberī «дети», пелигн. loufir «liber», далее др.-инд. rṓdhati «растет», готск. liudan «расти» (ср. род, наро́д).

Использованы данные словаря М. Фасмера; см. Список литературы....

Несколько отличается от вашего варианта.

>> Происходит от праслав. формы, от которой в числе прочего произошли: церк.-слав. людъ, укр., белор. люд, словенск. ljûd, др.-чешск. ľud, чешск. lid, польск. lud, далее отсюда др.-русск., ст.-слав. людиѥ мн. (λαός, ὄχλος; Супр.), русск. лю́ди мн., укр. лю́ди, болг. лю́де, сербохорв. љу̑ди, словенск. ljudjȇ, чешск. lidé, др.-чешск. ľudiе, словацк. ľudiа, ...


А Вы внимательно прочитали то, что привели в качестве возражения?

Просмотрите еще раз, и спросите себя: есть ли там хоть капля смысла?
А, если даже есть, если даже найдете что-то, то - в чем, он, смысл?

Прежде, чем ОНО сможет "отличаться", ОНО, как минимум, должно иметь "смысл".

Не находите?

>>> Происходит от праслав. формы, от которой в числе прочего произошли: церк.-слав. людъ, укр., белор. люд, словенск. ljûd, др.-чешск. ľud, чешск. lid, польск. lud, далее отсюда др.-русск., ст.-слав. людиѥ мн. (λαός, ὄχλος; Супр.), русск. лю́ди мн., укр. лю́ди, болг. лю́де, сербохорв. љу̑ди, словенск. ljudjȇ, чешск. lidé, др.-чешск. ľudiе, словацк. ľudiа, ...
>
>
>А Вы внимательно прочитали то, что привели в качестве
>возражения?
>
>Просмотрите еще раз, и спросите себя: есть ли там хоть капля
>смысла?
>А, если даже есть, если даже найдете что-то, то - в чем, он,
>смысл?
>
>Прежде, чем ОНО сможет "отличаться", ОНО, как минимум,
>должно иметь "смысл".
>
>Не находите?

Там написано корень "люд", окончание "и".

У вас же делится на "л" и "юди", если не ошибаюсь по вашему получается корень "юди"

Что-ж, давайте спрошу по-другому.

>> Вот:
>> http://ru.wiktionary.org/wiki/%EB%FE%E4%E8
>> Корень: -люд-; окончание: -и.

Что это объясняет? Смысл - где? Что такое - -люд-? Что это означает? Куда это приложить и с чем это едят?

-люд- - это - вещь? это - предмет? это - явление? это - чудо?

Это - ничего не объясняет. Таких, безумных, "Вот:" я Вам сотню нарисую. -лю- - корень, -ди- - суффикс, - например.

Остается -

>> Этимология
>>
>> Происходит от праслав. формы, от которой в числе прочего произошли: церк.-слав. людъ, укр., белор. люд, словенск. ljûd, др.-чешск. ľud, чешск. lid, польск. lud, далее отсюда др.-русск., ст.-слав. людиѥ мн. (λαός, ὄχλος; Супр.), русск. лю́ди мн., укр. лю́ди, болг. лю́де, сербохорв. љу̑ди, словенск. ljudjȇ, чешск. lidé, др.-чешск. ľudiе, словацк. ľudiа,

Именно здесь можно ожидать хоть каких-то объяснений, т.е. - "понимания смысла".

Именно об этом я Вас и спрашиваю:

А Вы внимательно прочитали то, что привели в качестве возражения?
Просмотрите еще раз, и спросите себя: есть ли там хоть капля смысла?
А, если даже есть, если даже найдете что-то, то - в чем, он, смысл?

Прежде, чем ОНО сможет "отличаться", ОНО, как минимум, должно иметь "смысл".
Не находите?

>Что-ж, давайте спрошу по-другому.
>
>>> Вот:
>>> http://ru.wiktionary.org/wiki/%EB%FE%E4%E8
>>> Корень: -люд-; окончание: -и.
>
>Что это объясняет? Смысл - где? Что такое - -люд-? Что это
>означает? Куда это приложить и с чем это едят?
>
>-люд- - это - вещь? это - предмет? это - явление? это -
>чудо?
>
>Это - ничего не объясняет. Таких, безумных, "Вот:" я Вам
>сотню нарисую. -лю- - корень, -ди- - суффикс, - например.
>
>Остается -
>
>>> Этимология
>>>
>>> Происходит от праслав. формы, от которой в числе прочего произошли: церк.-слав. людъ, укр., белор. люд, словенск. ljûd, др.-чешск. ľud, чешск. lid, польск. lud, далее отсюда др.-русск., ст.-слав. людиѥ мн. (λαός, ὄχλος; Супр.), русск. лю́ди мн., укр. лю́ди, болг. лю́де, сербохорв. љу̑ди, словенск. ljudjȇ, чешск. lidé, др.-чешск. ľudiе, словацк. ľudiа,
>
>Именно здесь можно ожидать хоть каких-то объяснений, т.е. -
>"понимания смысла".
>
>Именно об этом я Вас и спрашиваю:
>
>А Вы внимательно прочитали то, что привели в качестве
>возражения?
>Просмотрите еще раз, и спросите себя: есть ли там хоть капля
>смысла?
>А, если даже есть, если даже найдете что-то, то - в чем, он,
>смысл?
>
>Прежде, чем ОНО сможет "отличаться", ОНО, как минимум,
>должно иметь "смысл".
>Не находите?


Ну судя по всему корень "люд" означало "человек" на праславянском языке. Что тут особо непонятного?

да и остальные слова что произошли от этого корня означают примерно одно и тоже

>> Ну судя по всему корень "люд" означало "человек" на праславянском языке. Что тут особо непонятного?

Прекрасно!

Судя по чему? Где Вы увидели в приведенном Вами тексте - эту связку? "люд" - "человек"? Покажите конкретное место. "Сколько вешать в граммах".

>> да и остальные слова что произошли от этого корня означают примерно одно и тоже

И ЛЮДОЕД, по Вашему, означает - тоже "человек"?
Корень - "люд"!

>>> Ну судя по всему корень "люд" означало "человек" на праславянском языке. Что тут особо непонятного?
>
>Прекрасно!
>
>Судя по чему? Где Вы увидели в приведенном Вами тексте - эту
>связку? "люд" - "человек"? Покажите конкретное место.
>"Сколько вешать в граммах".

Значение слова Люд по Ефремовой:
Люд - Люди, группа людей, объединенных общностью каких-л. условий (социальных, профессиональных и т.п.).

Значение слова Люд по Ожегову:
Люд - Люди, группа людей
>
>>> да и остальные слова что произошли от этого корня означают примерно одно и тоже
>
>И ЛЮДОЕД, по Вашему, означает - тоже "человек"?
>Корень - "люд"!

людоед корень "люд" - человек "ед" - есть http://ru.wiktionary.org/wiki/еда

т.е. здесь две составляющие. А вот "люд" уже никуда делится

Я. Вас. Спрашиваю. Что. Такое. ЛЮД.

"люд" - "человек" - Вы не можете подтвердить. Это - Ваша фантазия, навеянная сказками "идеологов". Я это понимаю. Вы - нет.

Поэтому связку "люд" - "человек" нам с Вами придется выкинуть на помойку - НЕТ ПОДТВЕРЖДЕНИЯ.

Так что же такое - "люд"? А?

>Я. Вас. Спрашиваю. Что. Такое. ЛЮД.
>
>"люд" - "человек" - Вы не можете подтвердить. Это - Ваша
>фантазия, навеянная сказками "идеологов". Я это понимаю. Вы
>- нет.
>
>Поэтому связку "люд" - "человек" нам с Вами придется
>выкинуть на помойку - НЕТ ПОДТВЕРЖДЕНИЯ.
>
>Так что же такое - "люд"? А?

ну "человек" же. Вон с двух словарей привел ссылку. И если я не ошибаюсь корни уже не делятся, т.е. "люди" от корня "люд" в множественном числе "люди".

А по вашему получается что слово люди состоит из двух частей где "л" и "юди". т.е. у вас оно происходит от некого корня "юд", либо "юди" и Еще одного корня "эль", которое выродилось в просто "л", что означает божьи по вашему. В словарях не нашел такоего слова, кроме как название буквы и женское имя и разве что " эль - государство (тюркс.)", но слово "люди" не заимствованное.

И если нетрудно можно источник вашего варианта этимологии этого слова

>> ну "человек" же. Вон с двух словарей привел ссылку...

ЭТО ГДЕ???

ЭТО - ВОТ ЭТО???

>> Значение слова Люд по Ефремовой:
>> Люд - Люди, группа людей, объединенных общностью каких-л. условий (социальных, профессиональных и т.п.).
>> Значение слова Люд по Ожегову:
>> Люд - Люди, группа людей

ГДЕ ВЫ ЗДЕСЬ УВИДЕЛИ СЛОВО "ЧЕЛОВЕК"???

Ох, меня чуть инфаркт не хватил... Я уж подумал, что у меня что-то со зрением не то... Вы так не шутите больше. Пожалейте старого ящера...

>> И если нетрудно можно источник

Источник, это - я.

Увы.

>>> ну "человек" же. Вон с двух словарей привел ссылку...
>
>ЭТО ГДЕ???
>
>ЭТО - ВОТ ЭТО???
>
>>> Значение слова Люд по Ефремовой:
>>> Люд - Люди, группа людей, объединенных общностью каких-л. условий (социальных, профессиональных и т.п.).
>>> Значение слова Люд по Ожегову:
>>> Люд - Люди, группа людей
>
>ГДЕ ВЫ ЗДЕСЬ УВИДЕЛИ СЛОВО "ЧЕЛОВЕК"???
>
>Ох, меня чуть инфаркт не хватил... Я уж подумал, что у меня
>что-то со зрением не то... Вы так не шутите больше.
>Пожалейте старого ящера...

Ну да прям таки "люд - человек" нигде не указано (не нашёл по крайней мере), зато указано везде что то вроде: "Люд-: люди, людный".

Но в любом случае везде слово "люди" происходит от одного праславянского корня "люд"

В вашем же варианте это слово происходит от совершенно другого корня, там даже два корня один от "эль" в словарях нет значения этого слова в варианте "божий" и корня "юд", что означает по вашему июдей, а слово иудей пришло в русский из греч. ἰουδαῖος. А учитывая, что слово люди это не заимствованое (по крайней мере не нашел об этом информации), то скорее всего ваш вариант неверный.

увы.

>> Ну да прям таки "люд - человек" нигде не указано ...

"Ура! мы ломим; гнутся шведы."

Постарайтесь понять главное:
- если бы было "люд = человек", то этому нашлось бы миллион подтверждений. Вы же не нашли - НИ ОДНОГО!
- а если Вы не нашли НИ ОДНОГО подтверждения то это может означать только одно: ЛЮД не имеет к ЧЕЛОВЕКУ - НИКАКОГО ОТНОШЕНИЯ.

Подобный подход в науке называется "добросовестностью".

Далее - решать Вам. Либо Вы будете "добросовестным" и найдете другое определение ЛЮД, отличное от "человек", не обязательно брать мое определение, либо Вы пойдете по пути ТИ - по пути фальсификата. Решайте.

>> Но в любом случае везде слово "люди" происходит от одного праславянского корня "люд"

Камни - происходит от камень, гуси - от гусь, ночи - от ночь...

Вам это что-нибудь дает? Вам это о чем-то говорит? Множественное число происходит от единственного - Вам это чем-нибудь поможет?

>> А учитывая, что слово люди это не заимствованое...

А как это Вы учитываете? На каком основании? Не нашли? И решили - "не заимствованое"?

Стоит ли на столь зыбком основании делать выводы о заимствовании?

А по поводу эЛь - наберите в поиске "антюр эль" и почитайте. У Тюрина что-то было на эту тему фундаментальное.

>>> Ну да прям таки "люд - человек" нигде не указано ...
>
>"Ура! мы ломим; гнутся шведы."
>
>Постарайтесь понять главное:
>- если бы было "люд = человек", то этому нашлось бы миллион
>подтверждений. Вы же не нашли - НИ ОДНОГО!
>- а если Вы не нашли НИ ОДНОГО подтверждения то это может
>означать только одно: ЛЮД не имеет к ЧЕЛОВЕКУ - НИКАКОГО
>ОТНОШЕНИЯ.

Ну во множественном то числе оно всё таки относится к "человекам"



>>> Но в любом случае везде слово "люди" происходит от одного праславянского корня "люд"

Я это приводил к тому что это чисто праславянское слово (очень старое). В вашем же варианте в нем есть греческий корень

>Камни - происходит от камень, гуси - от гусь, ночи - от
>ночь...

ну вообще то праславянский язык явно древнее греческого и в нём нет слов обозначающих иудеев. А слово иудей как я уже писал греческое слово, а слово эль похоже тюркское А я не знаю слов в русском языке, которые состояли из слов заиствованых из двух абсолютно разных языков. Да что то мне кажется что это не только русского касается
Да и если судить по иудею в слове (оно греческое), то получается слово люди появилось сравнительно недавно. И какое слово вместо людей использовалось до этого?


>
>А как это Вы учитываете? На каком основании? Не нашли? И
>решили - "не заимствованое"?

Праславянский корень "люд" присутствующий во всех славянский языках


>
>А по поводу эЛь - наберите в поиске "антюр эль" и почитайте.
>У Тюрина что-то было на эту тему фундаментальное.

Извините, но Тюрин не авторитет, хотя бы за это: "В словосочетании «независимые лингвистические реконструкции» ключевым словом является «независимые». В развернутом виде то, что понимается под этим словом, можно записать так: «независимые от любых существующих сегодня представлений о возникновении языков, правилах словообразования, классификации языков и направлениях заимствования слов между ними». «Независимость» достигнута путем базирования реконструкций на следующих принципах. Слова состоят из букв. Имеются словари, в которых приведены значения слов в разных языках. Этого вполне достаточно для выполнения анализа, по самым общим (классическим) правилам".(http://artifact.org.ru/kalibrovka-teorii/anatoliy-tyurin-printsipi-novoy-lingvistiki.html)

Потому как он получается отвергает и это: "Основной принцип изменений в языке состоит в том, что внешняя форма слов языка меняется не индивидуальным образом для каждого слова, а в силу процессов — так называемых фонетических изменений (иначе — фонетических переходов), охватывающих в данном языке в данную эпоху ВСЕ без исключения слова, где имеется определенная фонема (или сочетание фонем). Это основополагающий принцип исторической лингвистики. Его значение для неё не меньшее, чем, скажем, значение закона всемирного тяготения для физики."

А у Тюрина извините такая мешанина слов, частей слов с разных языков разного времени, разного происхождения.

" india iudia - всего делов то: перевернуть одну буковку на 180 градусов"
http://chronologia.org/cgi-bin/dcforum/dcboard.cgi?az=show_thread&om=11949&forum=DCForumID2&viewmode=all#44

Лютеция
http://chronologia.org/cgi-bin/dcforum/dcboard.cgi?az=show_thread&om=12154&forum=DCForumID2&viewmode=all#33

>Значение слова Люд по Ефремовой:
> Люд - Люди, группа людей, объединенных общностью каких-л.
>условий (социальных, профессиональных и т.п.).
>
>Значение слова Люд по Ожегову:
> Люд - Люди, группа людей

ЛЮДИ. Общеслав. форма мн. ч. от людъ "народ". Того же корня, что лит. liáudis "народ", нем. Leute "люди" и пр. Производное от той же основы, что готск. liudan "расти", авест. raodaiti "растет", аналогичное народ. Люди буквально — "родившиеся, появившиеся" (на свет).

два мнения - оценки Наполеона:

- Наполеон уничтожил цвет французской нации, после Наполеона Франция уже никогда не была великой державой

- Наполеон гениальный полководец, политик, предвестник объедения Европы.

как видим Наполеон один, а толкований много...